ГЛАВА 4: НАЙГІРШІ ЗА ЧУДОВИСЬК

Чи існує на світі чудовисько гірше за спотворення? Здавалося б, відповідь очевидна: гірше спотворень та мутантів не існує жодної істоти. Але... Завжди знаходиться одне створіння, яке перевершує своїм егоїзмом будь-яке спотворення. Давно відомо, що найстрашнішим чудовиськом часто виявляється не те, що лазить, повзає чи літає, а те, що ходить на двох ногах серед собі подібних.

— Здається, рибка заковтнула наживку, — промовив чоловік у чорному капюшоні, йдучи кладовищем і поглядаючи на уламки списів та розкидані капкани.

— Менше теревенів, більше діла! — пролунав суворий голос.

— Дідько... Він прикінчив звіра. Що тепер робитимемо? Без цієї тварюки вся наша справа піде коту під хвіст, — зауважив один із чоловіків.

— Вирішуватимемо проблеми в міру їхньої появи. Зараз наш головний клопіт — зібрати все, що Їжак вирив із могил, — відказав ватажок.

— А невже цей недобиток не наша проблема? — крикнув злодій, ставши над непритомним Мандритом.

— Обшукай його. Забери все цінне і прикінчи, — наказав ватажок.

В очах Дениса двоїлося й троїлося. Усе пливло, мов в імлі. У вухах дзвеніло, він навіть не чув, про що говорять незнайомці. Та гострий розум не підвів його. Зір не обдурив на початку битви. Прикрас на понівечених рештках не було. Але невже їх справді поїдав Їжак? Ні. І це остаточно підтвердилося, коли на кладовище вийшли мародери.

Усі ці місяці, поки Їжак господарював на кладовищі, вони лише користувалися його роботою. Чатували. Спостерігали. А коли тварюка досхочу нажиралася мертвечини й засинала десь у глибині лісу, обкрадали понівечені тіла. Їжак виконував за них майже всю роботу: розривав могили, витягував мерців, а до золота йому не було жодного діла. Прикраси та монети бандити збирали вже після нього.

Один зі злодіїв присів, дістав із піхов на поясі кинджал, схопив Дениса за комір і приклав лезо до його горла.

— Та що ти, дідька, думаєш? — закричав ватажок. — Показати, як це робиться? — розлютився він, побачивши, що підлеглий вагається.

— Я ж оглядав його! — огризнувся мародер.

Товстун підійшов до колеги із сердитим виразом обличчя й насупленими бровами. Не вагаючись, щосили вліпив йому кулаком в обличчя.

— Запам'ятай. Огризатися я не дозволю! — схопивши підлеглого за комір, прогарчав ватажок.

Потім раптом замовк і нерухомо завмер.

— Бос?... — невпевнено мовив бандит, якого той тримав за комір.

Пальці розтиснулися. Мародер похитнувся, а за мить здоровань упав обличчям у землю. З його потилиці стирчала стріла.

— Та ну його... — запанікував мародер, упавши на сідниці. — На нас напали! — заверещав він, перевернувся навколішки й спробував утекти, як раптом відчув сильний поштовх.

Стріла влучила йому прямісінько в сідницю. Бандит заверещав. І тієї ж миті з кущів вискочив воїн. Мандрит. Чорноволосий, із густою щетиною, у чорній накидці. Його рухи були блискавичними, а з-під чорного капюшона визирали яскраво-блакитні очі, глибокі, мов океан. Бандити не встигали й отямитися, як один за одним падали на землю. У рукопашному бою вони не мали жодного шансу. А за швидкістю Мандрита не могли навіть устигнути. Остап володів луком так само вправно, як і своїм коротким мечем. Мародери кинулися навтьоки. Ті, хто не впав від меча, були вражені стрілами.

Коли Остап закінчив розправу над негідниками, його погляд зупинився на здоровезному трупі Їжака, що стікав кров'ю. Поруч лежав Денис. Його тіло палало в гарячці. Укус Їжака заніс заразу, і сказ уже почав брати гору.

Почервонілі очі Лимара дивилися на Петрича, ніби благали про допомогу. Але він уже не міг вимовити й слова. Гарячка поволі забирала його свідомість.

— Ну і до чого це призвело? — притиснувши Дениса правою ногою до землі, запитав Остап, злегка знизавши плечима.

Денис не відповів. Скаженіючи, він лише сердито загарчав у відповідь і щосили вдарив рукою по нозі Остапа.

— Добре, добре. Я все розумію. Молодість, запал. Прагнення слави, а може, й карток... І все ж ти завалив Їжака. Але якою ціною? — пробурмотів він, ухиляючись від нападів оскаженілого Лимара. — Добре, час кінчати, — серйозно мовив Мандрит і вдарив Дениса ногою в груди.

Від потужного удару Лимар упав на спину. Петрич притиснув його коліном до землі й дістав із сумки якесь зілля.

— Знаєш... Я міг би вбити тебе за це нахабство, — коротко кинув Остап, ковзнувши поглядом по клинку на своєму поясі.

— Забрати трофеї. Сказати, що юнець не впорався. Що тебе прикінчили мародери... — Остап похитав головою. — Та не важливо, яку саме версію вигадати. Усе одно мені б повірили! — закричав він, гордовито ткнувши пальцем собі в груди.

Днем раніше...

Трійка Мандритів, як завжди, грала в карти до самої ночі. Навіть корчмар уже пішов відпочивати.

— О, ну звісно... Міфічною карткою, — фиркнув біловолосий.

Олег лише радісно усміхнувся. У цій усмішці читалася гордість. Міфічними картками володіли одиниці Мандритів. Байда пишався собою. Бо це була не просто картка — за нею стояло знищене чудовисько, яке могло занапастити тисячі людських життів. Кожного разу, коли він грав у Дзеркало, коли дивився на свої картки, згадував минулі Угоди. Перед очима пролітали миті поразок, перемог і власних помилок.