ГЛАВА 3: ЇЖАК

Після того, як Чугайстер вивів заблукалого Мандрита та його супутницю-чародійку зі стежки Блуда, Денис і Софія продовжили шлях до Фошок. Вийшовши з темного лісу, вони одразу відчули, як теплі промені сонця огорнули й зігріли їхні тіла. Очі почали сліпнути від яскравого світла після довгого перебування в лісовій пітьмі.

— Як же я радий цій спеці, — насолоджуючись свободою, промовив Денис, поглядаючи в далечінь.

Вдалині виднілося пшеничне поле, а ще далі — Фошки. Ноги Мандрита та Чародійки ступили на стежину, що пролягала крізь безкраї лани пшениці й вела просто до міських стін. Подекуди вже стигле колосся збирали працівники місцевих ферм під наглядом солдатів, які захищали їх від небезпек цього світу.

— Яке гарне пшеничне поле, — оглядаючи краєвид, мовила Софія.

— Не забувай, що в цьому світі все не таке, яким здається на перший погляд, — застеріг Денис.

— І що ж може водитися серед пшеничного поля? — насупила брови Софія.

— Насправді багато чого... — ухильно відповів Денис.

У подробиці він вдаватися не став, але досить прозоро дав зрозуміти Чародійці, що втрачати пильність не варто.

Йдучи вздовж степу, вони помітили, як праворуч удалині краєвид починав змінюватися. Рівнина поступово переходила в зелений пагорб, укритий фіолетовою шавлією та різнобарвними волошками — синіми, жовтими й білими. На мить їхню увагу полонив цей гарний краєвид. Але у світі, сповненому дивних створінь, відволікатися небезпечно. Навіть на мить...

— Ау... — скривившись, скрикнула Софія.

Чародійка нахилилася й схопилася рукою за місце під коліном. Денис одразу зрозумів, що щось сталося. Його рука рефлекторно лягла на руків’я меча.

— Що ти відчула? — серйозним тоном запитав він.

— Щось... Чи то вкусило, чи то вщипнуло... — озираючись, відповіла Софія.

— А ну встань і більше не нахиляйся ні за яких обставин, — велів Денис. — Ми посеред пшеничного поля. Тебе щось вкусило. Щось дрібне. Якби воно було великим, ми б його помітили. Схоже, маємо справу із Зернятками, — додав Мандрит, уважно вдивляючись під ноги.

— Із Зернятками? — здивувалася Софія, натягуючи на обличчя сіру маску.

— Ще ті паскудники, — буркнув Мандрит. — От тобі й відповідь на запитання, що може водитися в пшеничному полі.

Зернятка — дрібні шкідники, що водяться на пшеничних полях. Вони гризуть стебла рослин і псують посіви. Першими зазвичай не нападають, але якщо наступити на їхню нору або потурбувати колонію, одразу переходять в атаку й боляче кусаються.

Виникли вони внаслідок спотворень і являють собою мутовані зернини пшениці з одним маленьким оком, щелепами, схожими на комашині, та чотирма лапками, якими швидко перебирають землею.

Денис сунув ліву руку в підсумок із зіллями та настоянками. На мить його губи скривилися. Усе, що він мав із собою, не підходило для боротьби з цими паразитами. Вбивати їх мечем — усе одно що штрикати ножем у мурашник. Безглуздо. Єдиний вихід — чавити. Або тікати. Існували ще спеціальні настоянки, які відлякували Зерняток, але їх у нього не було.

Шурхіт уловило праве вухо Дениса. Мандрит блискавично встромив меч у землю й різко викинув праву руку вперед, схопивши щось просто в повітрі, за мить до того, як воно дісталося його обличчя. У долоні щось сіпалося, намагаючись вирватися.

Лимар обережно розкрив пальці. На його долоні сиділо Зернятко. Моторошне створіння. Воно повернулося до Мандрита своїм єдиним темним оком і завмерло, ніби готувалося до нового стрибка. Вказівним і великим пальцями Денис стиснув Зернятко та щосили натиснув. Спотворена рослина луснула. Жовта рідина бризнула навсібіч.

І дивлячись на ситуацію, що склалася, Софія вже не з такою радістю та цікавістю поглядала на квітучий пагорб. Хто знає, що там приховується і чим насправді є ті яскраві квіти, які так і манять зірвати їх?

— Спалила б я це кляте поле, — пробурмотіла Софія собі під ніс.

Денис трохи здивувався її реакції.

— Занадто радикально. Ці маленькі потвори не здатні серйозно нашкодити людині. А ось спалене поле нашкодить дуже багатьом, — мовив він.

Софія нічого не відповіла. Вона продовжувала йти вперед, але нарешті зняла маску й причепила її до ремінця на поясі. І вдруге Денис помітив ті веснянки. І яскраві зелені очі.

— Ти раніше мандрувала? — раптом поцікавився він.

— За допомогою розломів, — коротко відповіла Софія.

— Що ж це за мандри? Це зовсім не те. Справжні мандри й пригоди — ось вони, — Денис крутнувся на місці, розкинувши руки в боки. — Ось воно, життя. За стінами Гільдії. За стінами Спілки.

Софія задумалася. А й справді, вона майже ніколи не покидала стін Спілки. Світ був небезпечним, це беззаперечно. Але ж вона Чародійка і здатна за себе постояти. Можливо, Денис мав рацію. Можливо, справжній світ починається далеко за межами стін Спілки. Але чи наважиться вона зробити цей крок?

Вже під вечір мандрівники дісталися стін міста. Фошки були трохи меншими за Бердичів, але при цьому виглядали значно краще укріпленими. Стіни тут були кам'яними, а не дерев'яними, як у Бердичеві. І будинки здавалися більш сучасними — цегляними та кам'яними. Був тут і замок. Справжня фортеця з кам'яним фундаментом, цегляними стінами та дерев'яними баштами. Місто поступово розросталося. Старі хатини поволі поступалися місцем двоповерховим цегляним будинкам, у яких могло жити одразу кілька сімей. Так мешканці економили місце всередині міських стін.