Що страшного може статися з людиною, яка вирушить подорожувати лісовою стежиною? Вона може заблукати, а це в тутешніх лісах не просто страшно, це смертельно. І справа зовсім не в здоровезних живих деревах, які внаслідок спотворень відростили ноги, руки й навчилися пересуватися. Їх у світі не так й багато, за правило, небезпеки вони не становлять, якщо на їхньому шляху не опиниться поселення або якщо їх не розгнівати. За офіційними підрахунками Мандритів і Спілки Чарівників, їхня кількість сягає не більше сотні. Чародії вели спостереження й з’ясували, що заражене спотворенням дерево мутує вкрай повільно, виявилося, що для повної трансформації потрібно щонайменше ста років. Тож за десять тисяч років їхня популяція зросла не так вже й помітно…
Що небезпечного може водитися в лісі? У корчмах Бердичева та Фошок подейкують, що пряма дорога між містами оманлива. Що існує господар стежини — створіння, яке полює на подорожніх, збиває їх зі шляху, виманює на хибну стежку й заводить глибше та глибше в хащі. Але що ж це за істота? Тут думки містян розходяться. У Бердичеві кажуть, що це так званий Чугайстер, у Фошках переконані, що то Блуд. Іноді в корчмах навіть спалахують кумедні суперечки між місцевими про те, яка ж саме тварюка полює на подорожніх. А що, як полюють одразу двоє? Одне створіння заманює, виснажує, живиться страхом, а інше приходить по здобич.
— Хай би йому грець! — закричав Денис, струхнувши з себе рештки павутиння.
— Як… Як це могло знову статися?! — репетувала Софія.
Лимар хаотично перебирав думки, намагаючись бодай щось згадати про лісові спотворення. І раптом усвідомив: у школі Гільдії не було жодного уроку, присвяченого лісовим істотам, але чому? Невже за стільки років жоден Мандрит не пережив зустрічі з ними? У метушні думок йому наче й згадалося щось уривчасте, але жодна з відомих істот не пасувала до того, що відбувалося зараз. Це було щось інше, щось неординарне.

Кількома днями тому…
Після перемоги над Кукурудзником і зустрічі зі Спілкою Чародіїв Денис знищив рештки монстра та вирушив спекотною дорогою до Бердичева, щоб закрити виконану угоду. Фермери дісталися поселення раніше за Мандрита й уже встигли розповісти, як вони «героїчно» прикривали спину мисливця на монстрів.
До міста Денис дістався під вечір і одразу попрямував до замку, що височів у центрі, аби отримати винагороду за вбитого монстра. Далеко йти не довелося, на подвір’ї він зустрів місцевого голову, з яким укладав угоду від імені міста та фермерів. Ті саме доповідали керманичу про знищену загрозу.
— То навіщо ви все ж пішли за Мандритом? — допитувався Степан у Тараса з Ігорем.
— Минулий Мандрит надурив нас, — нагадав Тарас.
— Ну а цей? Пред’явив початок? Раз уже ви були з ним? — запитав Степан Мазепа, саме зустрівшись поглядом із Денисом.
— О, Мандрите... — помітно пожвавішав Ігор, помітивши його позаду.
Як він це робить? — подумав Тарас.
— А ми якраз вас згадували, — сказав Ігор.
— Незлим тихим словом? — із серйозним виразом обличчя, склавши руки на грудях, уточнив Денис.
— То що? Мандрит пред’явив вам початок? — ще раз уточнив Степан у фермерів.
Запала хвилина тиші... Було помітно, як фермери нервово переглядаються, гарячково підбираючи слова.
— Так! — в один голос підтвердили фермери. — Я сам тримав ту гидоту, — додав Тарас.
— Ну й добре, — з полегшенням видихнув Мазепа.
— Що ж, за виконану роботу місто вам дуже вдячне, пане Мандрите. Ваша винагорода чекає вас усередині, у скарбниці, — мовив Степан, запрошуючи Дениса до невеличкого замку. — І від себе особисто... Якби не ви, я боюся й гадати, що сталося б із містом.
Міський голова, тутешній князь, провів Дениса до скарбниці та вручив мішечок із монетами. Це була урочиста мить для молодого Мандрита. І справа була зовсім не у винагороді, на яку він уже знав, що витратить гроші, скільки в підписі князя про закриття угоди. Першої в його житті. А зароблене Денис планував витратити на викуп сокири та пляшечки для зіль і настоянок, які використав під час походу.
Вже вечоріло, спека знову на мить відступила перед нічною темрявою. Денис проводив свій останній вечір у Бердичеві, плануючи похід до наступної точки. Але не знав, яким шляхом краще рушити. Було два варіанти: через Фошки або Зугрес.
— Якщо обираєш дорогу до столиці, радив би йти через Фошки. Шлях коротший на кілька днів. Якщо ж через Зугрес — дорога дугоподібна, там високі пагорби, тож шлях їх оминає, — протираючи кухоль, порадив корчмар.
— Коротший не означає безпечніший, — підмітив Денис.
— Перевірена роками. Каравани ходять нею, — додав корчмар.
І саме в цю мить двері корчми гримнули. До приміщення увійшла рудоволоса струнка жінка в синій мантії, із сірою маскою на поясі та жезлом за спиною.
Це була Софія. Денис упізнав чародійку одразу — її образ добре врізався в пам’ять ще з поля.
— Мандрите, — помітивши Дениса, мовила Софія.
— Не знаю, чи радий знову тебе бачити. Витратив на ваш розлом два дорогоцінні зілля, — пробурмотів Денис, не відводячи погляду від карти.