ГЛАВА 1: КУКУРУДЗНИК

Місто Бердичів, країни Буськ, відвідав на своєму шляху Мандрит — воїн, що проголосив клятву на Вівтарі трійці засновників гільдії й присвятив життя Угодам.

Угоди — це домовленості Гільдії Мандритів із містами, країнами та звичайними людьми. Хоча найчастіше — саме з містами. Їхня суть проста: виконання робіт зі знищення небезпечних істот.

Істоти поділяються на незліченну кількість видів. Вони заполонили світ, змусивши людей не жити — виживати. Здебільшого це мутовані рослини, тварини й комахи, що набули велетенських розмірів і вирізняються надмірною агресією. Якщо тварини й комахи й без того пересуваються на власних кінцівках, то рослини, спотворені мутаціями, здобувають цю здатність — і стають не менш небезпечними. Вони можуть рухатися, полювати, вбивати.

Походження спотворень залишається невідомим. Вони з’явилися нізвідки й існують на Землі вже понад десять тисяч років. Про тихе й спокійне життя люди знають лише з легенд — про часи, коли світ не належав потворам. І тепер про це можна лише мріяти.

Спека стояла над містом того серпневого дня, мов задушлива ковдра. Люди тяжко переживали це виснажливе літо. На щастя, лишалося зовсім трохи — і прийде холодна осінь, а за нею й морозна зима. Та кожна пора року приносила не лише зміну погоди, а й нові випробування.

Цього разу Денис Лимар зупинився в містечку, захищеному від дикого світу старим дерев’яним муром. У центрі височів замок із міцного дуба, загартованого роками, — на невеликому пагорбі. Тисяча солдатів стерегла безпеку містян, а ще дві тисячі становили резерв на випадок надзвичайного стану.

За легендами, десять тисяч років тому люди воювали між собою — за землю, гроші, ресурси, вплив і славу. Але вже багато століть між державами не було великих війн. Усі сили спрямували на боротьбу зі спотвореннями. У міських школах досі розповідають, як цілі армії гинули в битвах із ними.

У мутантів є свої лідери, що спрямовують стада істот. Є території, які вони контролюють. Є рейди на людські землі. Вони стали майже окремою цивілізацією.

Щоб зменшити кількість жертв, трійка алхіміків заснувала Гільдію Мандритів. Використовуючи знання та органи спотворень, вони створили еліксири, що наділяли людей надлюдськими здібностями: загостреними рефлексами, ідеальним зором, чутливим слухом і надзвичайною силою.

Та ціна була страшною. Перші Мандрити не прожили й року — їхні організми руйнувала токсичність зілля. Не кожен міг витримати зміни: потрібно було народитися з винятковою стійкістю, аби вижити після трансформації. Багато піддослідних померли ще в лабораторіях.

А ще — інгредієнти. Десятки тисяч життів було втрачено, щоб добути органи спотворень для експериментів.

Мандритів і досі мало. Жодна країна не могла дозволити собі більше сотні таких воїнів. Така ціна виживання в цьому дивовижному й небезпечному світі.

Паралельно існувала спілка чарівників. Вони намагалися розкрити природу спотворень і боролися з ними ще до появи Мандритів. Саме разом із алхіміками вони й створили нову силу — як підмогу людству.

Кожен маг мав власну унікальну здібність, але водночас міг опанувати й загальні мистецтва чарування.

Поселення виглядало перспективним: воно повільно зростало, живилося працею фермерів і лісорубів. Колись, сотні років тому, його заснували переселенці посеред густого лісу. З часом дерева відступали — під сокирами людей.

Денис планував залишитися в Бердичеві, доки не спаде спека. Дорога виснажила його. Кожен крок давався важко — навіть для молодого воїна, в якому вирувала енергія, що прагнула виходу.

Залитий потом, він кинув погляд карих очей на вказівник і звернув рудого коня праворуч — на стежку, що вела до місцевої корчми. Там можна було перепочити й обдумати подальший шлях до столиці.

Не встиг Мандрит з’явитися в місті, як поповзли чутки: прибув воїн гільдії. І це було не дивно. Окрім спеки, фермерів мучили паразити — небезпека, з якою могли впоратися лише Мандрити. Навіть спеціальні загони солдатів не поспішали братися за таку роботу. Краще вже голод, ніж смерть у палаючому полі…

Лимар помітив у місті чимало потомлених і нещасних облич — усі жадали осені, дехто навіть мріяв про холод. Краще вже грітися біля вогню, ніж задихатися від спеки.

Єдиний, кому було байдуже до суворого літа, — коваль. Здоровань Славко й не думав натягати на себе смуток: бородатий дядько лишався життєрадісним і вперто тримав настрій на висоті. Він вірив — від цього залежить усе: чим світліший дух, тим легше тримається життя. Метал слухняно піддавався його міцним рукам, і кожен виріб виходив добротним. Сокири не ламалися, мечі зберігали гостроту. А вже про обладунки й казати нічого — у них солдати йшли в бій без страху. Єдине, від чого лати не рятували, — це магія відступників, що час від часу нагадували про свою темну сутність.

І зрештою світло відступило. Темрява повільно заповнила небо. Спершу воно ще трималося — з місяцем і жменькою яскравих цяточок, білих, жовтих, червоних, синіх… але й вони незабаром потьмяніли.

Вулиці Бердичева освітили нічні смолоскипи — їх щовечора запалював старий Фред, який ще змалку доглядав за міським світлом. Колись це була проста підробітка, але з роками стала його ремеслом і, певно, сенсом життя.

Денис сидів за столиком у кінці корчми, навпроти невеликого віконця. Сутінки вже повністю поглинули небо: зірки сховалися, а місяць зник за важкими хмарами, не відбиваючи більше світла Сонця. Повітря наче завмерло в очікуванні — можливо, зранку піде дощ.