Сниться сон... А де б я ще помандрував у часі? Уривки спогадів, ''флешбеки'' і все таке. Як виглядає моя машина часу? Ніби відсилання до якогось фільму чи мультфільму. Форма така цікава, ніби ромб.. Чи може форма соти медової. Тільки об'ємна, не плоска. Відкриваються двері до верху в ній, ніби в машині з "Назад у майбутнє." Там всередині начиння технічне, все блимає, кнопки, датчики... Але крізь темряву. Туманний витвір уяви. Бачу куди вмощу за мить свою дупцю. Крісло на колесиках. Я на ньому за компом іноді малював-працював чи грався в ігри. Зараз він лежить на дворі, в куточку для барахла. Сумно, але все колись опиняється на звалищі. Усівся. Ніби ''вдобно''. Щось натискаю, перемикаю міні-важелі... Поринути у простір... Задурюючи час! Хіба це можливо? Час у сні, сон у часі... Я запам'ятав дроти... Вогонь і лід... Пар йде... Блискавки, електрика... Каліграфічні виблиски світла. Різкий шепіт блискавок ніби в небі. Зі стелі скочується, на конструкторі ''змійці'' монітор і опиняється перед моїми очима. - Не саме комфортне рішення, - думаю собі. Світло змінилось темрявою. Лиш різні кнопки, лампочки миготять, ще яскравіше чим раніше. Подібне щось на ефекти з фільму "Трон" вісімдесятих років, чи що. Простір, барви крізь темряву поодинокі. Таке бачив щось подібне коли у воді торкався пензлем з аквареллю, чи спецефекти у фільмі Барбарелла. Дивина в моніторі. Мало не п'янить від цього всього. Ось і хмара! Чорна, суцільна темрява. Ніби царство темряви з мульта "Маленький Немо". Певно минуле? - закрадається думка. Воно було кепське. Завдяки зрадникам, як правило. Хоча наше сьогодення таке ж, завдяки частці народу, якій захотілось "паржать", яке уявило, що щось знає і може. Але нічому не навчилось, як бачимо. Всесвіт не щадить зарозумілість і пиху. А Бог, караючи, забирає розум! Прохолода... Ніяких думок. Ступор. Просто очікування чогось. І крихта надії. Раптом у віконечку, з правого боку... Ніби ілюмінатори по обидва боки. Яких не було раніше... Бачу виблиск світла. Ніби метелик зі світла. Він як сонячний промінець мене обганяє. Бачу його на моніторі перед очима. Отже, попереду. Веде за собою! А вже за мить перед очима, національна Українська революція (1917-1921) років. Промайнуло в голові, - тепер я дізнаюсь хто і за ким був. І що там відбувалось по суті! - Йой! Так вже ж розібрався, тиждень тому, - ніби осяяло мене. Одній красуні темнорусій "есе" допоміг написати на цю тему. Одеситці до речі. Люблю те місто називати Коцюбіїв, але то вже інша історія. Отож, всі їхні проблеми враз стали зрозумілі. Ті всі виклики. Як бліх на собаці ворогів безліч! До того ж ''біла міль'', мала підтримку Антанти. А наші вояки, не мали нічогісінько! Крім свого героїзму, хіба що. Подумав собі, - звичайно, якби наш народ ще тоді був разом, то хто знає... Може та Антанта зголосилась би підтримувати, узрівши порядок. Хоча навіть вона нічого не змогла зробити у висновку! Якщо навіть світовий переможець не добивсь свого, що вже тоді казати про тогочасну Україну в оточенні "трикутника смерті." Ось, Гетьман, як мені видається, був дуже навіть нічого. Попри свої мінуси, виходець з ''царацької'' імперії й таке інше.. Але більш ефективного за усіх тих індивідуумів у ті часи, просто не було. Німці, які його підтримували, програли війну і Гетьман не втримався. Та і всередині держави як виявилося, ніхто не хотів працювати, тому... Перший зимовий похід, другий... Ну назад дороги не було вже. А ''червоно-дупі'', заграбаставши нашу державу і народ, все одно мусили рахуватись з народом. І ми отримали, хай умовну, але державність. Це і є цінність тих кількох років боротьби! Залишається лиш сумно дивитись на те все. Лечу знову у просторі, блище нашого часу. Знову агресор-терористи напирають, толком і не відчепившись за ці тридцять років. Як бачимо ''царацтво'', чи ''червоне-псарство'', з ядеркою, не вдовольнившись совком номер два -"снг", знову пішов на найдурніший крок. Просто закидати нас всім чим можна, крім хіба що ''ядерки''. Що їх знищить самих. Ось тільки коли? У нас пристосуванців багато... Закидали б їх, ворог ''баблом'' нафто-газовим, то половина б населення лягла б під них. А друга мусила з цим жити. Зі своїми ставлениками кротивськими тим більше.. Але... Пішли вони абсолютно кретинським шляхом, промаркувавши себе як терористи. Таке відчуття, ніби, як у фільми Зоряний десант, війна допомагає їхньому існуванню. Як до речі й ''нашим'' слизнякам у владі. Ризикнути правилами, яким не яким порядком у світі, вони провертають щось, щоб перегрупувати свої людські ресурси, знищити за дешево совкові, мало не нескінченні запаси снарядів і бронетехніки й зайняти чимсь своїх холопів. Нас в певному сенсі це теж стосується, особливо з того часу, як зробили самі себе разом.
Ніби грають в піддавки, ніби цей треш це норма! Це не норма. І порівняння з тим шедевром вони не варті, лиш одна дрібниця... А так, хіба на Зелений Слоник, вони варті. Як у Кобзаря в одному вірші - ''погано дуже, страх погано!'' Думки за думками. Якусь мить розумію, що сон. Ще трішки й прокинусь. Але дещо ''попустило'' і далі сниться. Ніби пробиваєш кулаком скляні перепони, кожен раз як прокручуєш до кінця думку, спогад, чи висновок... Час, цифри, вогники, простір... Міні-важелі.
Йде грудень, орієнтовно, але рік 2024. Майбутнє! Тішить, що воно є... Але на шляху до його знову чорна хмара. І... Як у фільмі на кшталт ''The Green Slime'' шістдесятих, окупували слизнякі ''кровосісі''. Чи ламіхузи у мурашнику. Футуристичний ''хорор'' та й годі! Але, по-перше, ніж з ними битися. я побачив майбутнє. Ніби це мета чи що. мотивація. У місті Вільнюс, президент - військовий. Якого медіа помиями все закидували і рили яму самі собі. Премєр-міністр, бізнесмен, якого таки вдалось закидати тим самим... Але минув час і чорний піар виявився просто піаром, а там і стали видні його справи. І головнокомандувач ЗСУ, який у свій час провів надзвичайний рейд на початок війни. Всі вони приймають капітуляцію рФської організації ''кооператива озеро''. Ну слова можуть бути дещо розмитіші. Все гібридно, і війна зараз і перемога скоріш всього такою буде. Але прийняття капітуляції. Чому у Вільнюсі? Можливо це символічна така вдячність за допомогу балтійських держав під час війни, якій важко перехвалити. Якщо порівнювати рівень небезпеки для них, їхні розміри й можливості, то певно так і є. Отже, там підписують і союз з Кубанською республікою, і іншими областями колишньої рф, які межують з Україною. Білгородщина й інше. Ну і Білорусь звичайно. Не так нам ті нові народні республіки треба, як безпечна зона від обстрілів, якщо раптом шмату ще небезпечного збіговиська. Не забуваймо і їхніх союзничків, щось стрельне до гнилої їхньої голови... Все інше справи Заходу... Японії... Новим правилам у світі. Наша кепська участь, що доведеться возитись і освідчувати купу населення, якого й у нас достатньо... Ну і ще якісь нюанси, які я не запам'ятав. Тож... А чому б і ні? Скільки живу, стільки й бачу, що все може бути! Здається, ніби ''z'' навалі, як зовнішній, так і внутрішній узурпації, не вистачить нам сил протистояти. Але... Трапляється диво, збій в системі. Це мотивує до кроку вперед. І реальність ніби на очах переформатовується. Від ламіхуз позбавимось! Ми все ж таки не мурахи, а люди. Переможемо і внутрішніх і зовнішніх ворогів! Де моя машина часу? - раптом думаю собі. Моє тіло ніби всесвіт, темне і в зірочках. Ніби уніформа космічного спецпризначенця. Лиш лице відкрите. Ніби шінобі, чи ніндзя. Але космічний. На грудях сяє малюнок, чи то сонце, чи то сварга. До мене підходить білявка в такому ж вдягнена, але білому і на грудях сяє квітка.. Всередині неї згадується напівмісяць. В цей час навколо нас літає ластівка зі світла, осяюючи нас. Вона була транспортом для білявки. Власне мені так здається. Не пам'ятаю як пташка зі світла збільшилась і з неї вийшла панянка, як я зі своєї машини часу. Але я це чомусь знаю. Золотом осяйне волосся і блакитні очі. Вони сяють немов зірки на серпневому, нічому небі. Бере мене за руку і ми йдемо стежкою з сот, які освітлює ластівка. Де вона освітлює там вони й загоряються. Як мені здається мусимо трішки поспішати, бо за нами вони зникають. Ластівка вже велика, у людський зріст, вже зірка. Схожа на полярну, але золота. Мерехтіння. Дивні ефекти, схожі на ті що я напочатку згадував, але якісь дивні, ніби намальовані, театральні... Переносимося в теперішнє. Але на шляху ''green slime''. Відраза до них немала! Ми обоє відбиває від них ногами. Добре, що підошви ніби металеві. То паразити розлітаються як шмарклі. Не так страх постраждати, чи загинути, як забруднитись від них. Навіть не пам'ятаю коли у сні мені було так бридко. Отже, не забруднися, не переможеш! Якась напасть. Нашестя! Я тримаю білявку за руку, здається ніби сонячне проміння в душі. Тепло. Напротивагу холодним зеленим слизнякам. По блукавши у короткочасних снах, не дуже пов'язаних з усім вище згаданим, я з розумінням, що ми вибрались за зіркою на світло і перетоптали суперчоботями паразитів, я прокидаюсь! На жаль без білявки і її зірки. Крім того, з розумінням, що снилося і в якій я знову реальності... Завжди прокидаючись, відчуваю певні миті щастя, бо не пам'ятаю нічого. А потім згадую... А тут... Прокинувся вже при пам'яті... Сумно звичайно, що не день, то "веселіші" новини. Попали ми серйозно і надовго... Тож хотілось хоч зранку мить незнання. Має бути якийсь позитив, - промовляю заспаним голосом. І таки його знаходжу: - зате я розібрався нарешті у визвольних змаганнях сторічної давнини! Що було непросто. Усміхнувся сам собі, зробив зусилля і піднявся на зустріч ранковому побуту.
#175 в Історичний роман
#1456 в Сучасна проза
аналіз історичних подій, спроба описати миттєвості у сні, бачення майбутнього і мотивація
Відредаговано: 24.04.2024