Тютюн

 Жовтий диск світила повільно, але невпинно котився по небосхилу. Вже скоро маршрут досягне проміжної зупинки. Там сонце, причаївшись за верхівками дерев сільського лісу, немов зупиниться на перепочинок. А потім, зібравшись із силами, зробить останній крок за обрій. 
Спочатку стануть довшими тіні, що неначе розвідники розіслані навсібіч – вишукуватимуть останні промінчики. Щоб не забарилися. А як же інакше – світило рухається далі і негоже дітлахам відставати. З останнім сполоханим промінчиком розтануть і тіні – вони виконали своє завдання. 
На небі почнуть з’являтися перші зірки. Спочатку небагато та невпевнено – перевіряючи чи вже час. Та з кожною миттю сміливиць ставатиме все більше і більше, а ж поки появу нових вже важко помітити. Немов нізвідки вирине місяць, нагадуючи, що черговий день добігає кінця. 
Але це згодом – сонце ще тільки наближається до лісу. 
І хоч на вулиці ще доволі світло, вже є місця, де сутінки настали трішки раніше. Як от в тіні старої вишні, що густо переплетеним гіллям зупиняла майже всі промені. Ті ж, яким вдалося пробитися, зібралися у невелику світлу пляму, що через вікно освітлювала частину кімнати. Вихоплюючи із сутінок стілець та частину ліжка. 
- Ну що, нема? – прошепотів хлопчачий голос. 
- А то ти не бачиш, - сказав інший і кивнув у сторону підвіконня, на якому сиротливо лежав газетний листок, - Схоже дід тютюн без нагляду більше не залишить. 
- Схоже на те. Треба… - хлопчаки ще раз глянули і сторону вікна і завмерли. 
Їм здалося, що вишня за вікном обліплена дорогоцінним камінням. Промінці, перебігаючи по дереву, немов граючись, на мить перетворили засохлий сік на бурштин, листя – на смарагди, а стиглі ягоди на рубіни. 
- Кх-кх, - видіння зруйнувало покашлювання за спинами, - то що там «треба», розбишаки? – пролунав дідовий голос від дверей. 
Хлопці ж, у відповідь, лише здивовано дивилися на нову дійову особу, не розуміючи я вони могли не почути легку шаркаючу ходу, що зазвичай передує появі старого. 
- Ну, чого прийшли? – немов і не очікуючи відповіді на попереднє питання, продовжив дід. 
- Так. Е-е-е… до Вас, діду, - почав перший. 
- Історію хочемо послухати, - продовжив другий. 
Варто зауважити, що у такому виправданні майже не було неправди – за нагоди, дідові історії брати слухала завжди із задоволенням. Розповідати старий не лише любив, а й вмів. Здавалося, що переповідаючи щось із багатого на події життя він як вправний художник пензлем – граючи голосом, розставляючи інтонації, іноді трішки прикрашаючи події та періодично жартуючи – писав картину у свідомості вдячних слухачів. 
- А що, це можна, - сказав дід проходячи до кімнати. Хитро глянувши на малих, що вже вмощувалися на ліжку у передчутті нової цікавинки, додав: 
- Але баш на баш – спочатку ви мені історію, а потім вже я вам. 
- Так… А… Що ми можемо розповісти? – спробував трансформувати здивування у речення один з них. 
- Ну, наприклад, - старий зробив вигляд, що задумався, - хто мені на тижні сухого листя у тютюн намішав. 
І, не дочекавшись відповіді, продовжив: 
- Я не питаю чи це ви. Мене цікавить хто з вас. Майте на увазі – поки я не почую вашу історію, ви не почуєте мою. І так, я чекаю, - він саме вмостився на стільці біля вікна і в очікуванні поглянув на внуків. 
Зніяковілі жартівники переглянулися і майже одночасно видали: 
- Я! 
Знову зиркнули одне на одного, почервоніли і опустили погляд. 
- Хм, - на мить здалося як в очах старого промайнуло задоволення від відповіді, - навіть так. Що ж, зрозуміло – ви пожартували і я пожартую. Потім якось, - підморгнув дід хлопчакам. 
Не те, щоб це їх злякало, але змусило насторожитися. Ні, жарти у старого були веселі і несподівані. Але весело буде внукам потім, після жарту, та аж ніяк не під час. Тому найближчим часом доведеться пильнувати. 
- З цим розібралися, - діда розвеселила реакція малих на обіцянку, - про що хочете послухати? – запитав дістаючи кисет з тютюном і невеличкий стосик папірців. А далі руки, немов самі, без втручання хазяїна, чіткими доведеними до автоматизму рухами, створювали невід’ємний атрибут дідової розповіді – самокрутку. 
- Діду, а розкажіть про війну, - попросив один із хлопчаків. 
На секунду рухи зупинилися а на обличчя старого набігла тінь. 
- Рано вам ще, - киваючи якимсь своїм думкам, сказав оповідач. 
- Ну, діду, - спробував інший хлопчак. 
- Циць! Не канюч і не дідкай мені тут, - гримнув старий. А потім вже спокійніше додав: - Нема там про що розказувати, розбишаки. Нема… 
Про щось задумався, чиркнув сірником і, підкурюючи цигарку, вже веселішим голосом продовжив: 
- Мені, доречі, коли після війни додому повертався, на різних транспортах довелося рухатися. Якісь раніше бачив, про щось чув. Та були й такі що здивували б і зараз. Значить, діло було так… - тихенько разом із тютюновим димом почала стелитися по кімнаті розповідь. 

***** 
Перше, що кидалося в очі, відкинувши імпровізовану завісу від входу в бліндаж, був сигаретний дим. 
- Хлопці, ну скільки можна казати – ви ж не одні тут. Вчадіти можна, - скривився військовий, що зайшов. 
- Та ладно тобі, командир. Наче сам ніколи не пробував, - сказав хтось із чоловіків які вже були всередині. 
- Ну чого ж? Пробував, - чомусь згадався тютюн, недостачу якого довелося підмінити сухим листям. Спогад викликав мимовільну посмішку. – Тільки то було давно і нормальний тютюн. А ви ж наче якийсь бур’ян вперемішку з кізяками палите. 
- Це ми вже не раз чули і, дай Бог, ще не раз почуємо. Краще скажи, що відповіли? – перервав традиційну розвагу підрозділу у вигляді суперечки про шкоду тютюнопаління найстарший чоловік із присутніх. 
- Якщо коротко, то «Тримайтеся»,- з невеселою посмішкою відповів командир. 
- І які перспективи? 
- З останньої нашої розмови нічого не змінилося – ми в оточенні, БК закінчується, особовий склад боєздатний. Але ще однієї хвилі, скоріше за все, ми не витримаємо. 
- Продовжуй, командир. В тебе ж є що запропонувати, інакше б не прийшов, - з прищуром запитав інший військовий. 
- В полон? – ні до кого конкретно не звертаючись, запитав командир. 
- Це не варіант, - знову за всіх відповів старший. 
- Я так і знав, - кивнув своїм думкам командир, - тому зробив запит на артилерію по позиціях. Від нас чекають підтвердження. 
- Спробуємо прорватися під артою?- задав риторичне питання один із військових, - от це вже варіант. 
- Ну, можна сказати, - почав інший і перервався, почувши кулемет, що запрацював поруч. 
- Перекур закінчено. По місцях, - розвертаючись замість нього продовжив командир. 
І вже на ходу додав: 
- На прорив рушаємо як почне працювати арта, групами по два. Всім іншим я вже повідомив. Я з Старим прикриваємо. Зустрічаємось в точці збору. 
Далі вже будо не до розмов. Єдиними звуками на довгий час стала моторошна симфонія – постріли, вибухи, приглушені команди, крики та свист прильотів. На кінець концерту вже ніхто не надіявся, але невеличкі групи слухачів впевнено проривалися до антракту. 
***** 
- Всі? – перше, що запитав командир зірваним голосом коли дістався точки збору. 
- Всі, - відповів молодий хлопчина-медик. 
- Двісті? – друге питання. 
- Бог милував, - після цієї відповіді напруження, що трималося із самого підтвердження запиту артилерії, почало спадати. 
- Тяжкі? – продовжив запитувати командир. 
- Тяжких немає. Середні та легкі. Контужені, здається, всі, але жити будуть, - відповів медик і продовжив огляд бійців. 
- На тому дякую, - втомлено промовив чоловік, що затіяв цей ризикований вихід. 
І, шукаючи очима місце де б присісти, наче сам до себе пробубнів: 
- Праві Ви були, діду – нема тут про що розказувати. Нема…