Нарешті ясно

Я повернулася в квартиру й тільки тоді зняла пуховик. Він упав на стілець, як завжди. Я залишилася стояти посеред кімнати, не розуміючи що робити далі. Було тихо. Надто тихо після кафе.

Я поставила чайник і сіла за стіл. Блокнот лежав у сумці, і я дістала його не відразу. Спершу просто дивилася у вікно. На сусідньому будинку хтось повісив гирлянду — вона блимала нерівно, через одну лампочку. Чомусь це здалося мені смішним, проте уcмішка зникла з мого обличчя, коли я усвідомила, що мене передноворічна метушня не стосується.

Я відкрила блокнот.
Гліколіз. Лінії. Продукти реакцій.

Раніше я на це навіть дивитися не могла. А тепер… тепер було не так страшно. Не легко — просто терпимо. Я прочитала один абзац. Потім ще один. Зловила себе на думці, що повторюю його голос у голові. Не інтонацію навіть, а спосіб пояснювати.

— Ідіотко, — сказала я вголос і закрила зошит.

Він просто допоміг. Бо міг. Бо йому не байдуже до предмета. Люди таке роблять. Нічого більше.

Я лягла спати рано, але довго не могла заснути. Не через нього. Через завтрашній день. Через ректора. Через те, що в мене знову з’явився шанс, а я не знала, чи маю право на нього.

Уранці я прокинулася з думкою, що треба повторити схему. Просто схему. Не більше.

У кафе я прийшла на п’ять хвилин раніше й сіла за той самий столик. Було трохи ніяково. Я вже встигла замовити чай, коли він зайшов.

— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла я і відчула, як полегшено видихнула. Наче все на місці.

Ми одразу почали. Без розмов. Без пауз. Я плуталася, збивалася, перепитувала. Він пояснював. Інколи зупиняв мене, інколи дозволяв договорити до кінця, навіть якщо я помилялася.

— Нічого, — сказав він, коли я знову заплуталася. — Це нормально. Другий день.

Другий день.
Це прозвучало дивно. Наче він теж це рахує.

Я кивнула й знову подивилась у зошит. Мені було трохи соромно за свою радість. І трохи страшно її втратити.

Я ще не думала, ким він є.
Я ще не думала, чим це може закінчитися.
Я просто хотіла зрозуміти біохімію і дожити до Нового року.

І цього, на мій подив, поки що було достатньо.

Axelie D