Гліколіз та інші способи померти, або...

Біохімія — це коли твоє життя розпадається на молекули, а ти навіть не можеш отримати з цього енергію. Правило перше: якщо ти завалила екзамен у ректора, твій Новий рік пахне не мандаринами, а формаліном і старим папером. Світ навколо — це просто суміш води, вуглецю та твого власного сорому.

Я стояла перед дверима кафе о 10:05. Запізнилася. Не тому, що хотіла справити враження, а тому, що десять хвилин просто дивилася в дзеркало в і намагалася згадати, хто ця дівчина з очима, схожими на дві чорні діри.
Я сиділа в «Кавовій точці» вже двадцять хвилин. За вікном — одинадцяте грудня, сіре, як лікарняне простирадло. Я виглядала жахливо. Старий пуховик, светр, який коле шию, і підручник, від якого нудило ще до того, як я його відкривала.

Артур з'явився рівно о десятій. Він не влетів у двері, а зайшов тихо, майже непомітно. Зняв пальто, акуратно склав його на спинку стільця. На ньому був темно-сірий джемпер, з-під якого виглядав комірець світлої сорочки. Він виглядав... зібраним. На відміну від мене, чиї думки розліталися, як сухе листя на вітрі.

— Привіт, Дарино, — він сів навпроти і ледь помітно кивнув. В його голосі не було роздратування, лише втомлена спокійність людини, яка звикла до довгих годин у лабораторії. — Вибач, якщо вчора на зупинці я здався надто наполегливим. Просто... я бачив ту відомість. Там справді складна ситуація

Я відчула, як пальці на чашці трохи розслабилися.

— Все гаразд. Дякую, що прийшов. Я просто не зовсім розумію, навіщо це тобі.
Артур на мить замислився, розглядаючи малюнок на столі.

— Можливо, мені просто не подобається, коли хороші мізки витрачаються на сльози через те, що хтось не зміг пояснити логіку процесу. Біохімія — це не терор, Дарино. Це гармонія. Просто іноді вона потребує перекладача.

Він дістав з рюкзака блокнот — чистий, із якісним папером — і поклав його між нами. Потім дістав ручку і простягнув її мені.
— Давай спробуємо спочатку. Не для ректора, а для нас. Гліколіз. Уяви, що це не список реакцій, а потік. Де він починається?

Я завагалася. В пам'яті виринали уривки формул, але вони здавалися чужими. Артур терпляче чекав. Він не тиснув, він просто... був поруч. Від нього пахло кедром і чимось хімічним, мабуть, реактивами. Цей запах був дивно заспокійливим.

— З глюкози? — невпевнено промовила я.

— Саме так, — він вперше за ранок посміхнувся — кутиками вуст, майже непомітно, але в очах з'явилась теплинка. — Глюкоза входить у клітину. Вона як іноземець у новому місті. Їй треба отримати «візу», щоб залишитись. Цією візою і є фосфатна група. Малюй.

Я почала креслити лінію. Моя рука все ще трохи тремтіла, але коли Артур схилився над столом, щоб підправити мою формулу, я відчула не страх, а дивний спокій. Його присутність створювала навколо нас вакуум, де не було ні майбутньої перездачі, ні моєї тривоги, ні зимового холоду. Були тільки ми і ця складна мова молекул.
Ми просиділи три години. Він пояснював речі так, ніби вони були частиною роману, де кожна молекула мала свій характер. Я ловила себе на тому, що дивлюся не на папір, а на його руки — впевнені, з чіткими лініями вен.
— На сьогодні досить, — сказав він, коли за вікном почало сутеніти. — Мені час бігти. Спробуй не забути все нині вивчене до завтра.

— Завтра? — я з надією глянула на нього. — Якщо ти не проти. О дев'ятій? Тут затишніше, ніж на кафедрі.

— Я буду, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати про те, як це звучить.

Він допоміг мені вдягнути пуховик — коротким, ввічливим жестом, який все одно змусив моє серце тріпотіти, як весняне листя. Жодної грубості. Тільки обережна увага. Виходячи з кафе, я вперше за довгий час відчула, що зимове повітря не пече, а дарує свіжість.

Axelie D

Нехай прийдешній 2026 рік подарує ясність і радість кожної прожитої миті,
щоб життя було легким, але насиченим;
спокійним, але сповненим подіями.
Нехай 2026 рік стане роком Перемоги та мирного неба!

Кейт Акснів та Axelie D