Пропозиція

Коли я вийшла з кафе, сніг уже сипав густіше. Повітря було свіже й колюче, але після тепла всередині це навіть тішило. Я закуталася в шарф і зробила кілька кроків уперед, вдихаючи холод на повні груди.

— Гей, — почувся голос за спиною.

Я обернулася. Він стояв біля входу, тримаючи в руці паперовий стаканчик з кавою й натягуючи рукавицю.

— Ти випадково не в той бік ідеш? — кивнув у напрямку зупинки.

— Туди, — відповіла я. — А ти?

— Так само. Можна разом?

Я на секунду вагалася. Не через нього — швидше через себе. Але тиша між нами в кафе була якоюсь правильною, не обтяжливою.

— Можна, — сказала я.

Ми пішли поруч, не поспішаючи. Сніг скрипів під ногами, а місто поволі загорталося у вечірні вогні.

— До речі, — усміхнувся він, — мене звати Артур.

— Дарина, — відповіла я. — Але всі кажуть Даша.

— Дарина гарніше, — зауважив він. — Пасує.

Я відчула, як щоки трохи нагрілися, і зробила вигляд, що мене більше цікавить дорога.

— Ти справді серйозно взялася за біохімію, — сказав він після короткої паузи. — Це поважаю.

— У мене просто немає вибору, — знизала плечима я. — Перездача двадцять четвертого. Або складаю — або ще й Новий рік зустріну тут.

— Розумію, сам через це проходив, — сказав Артур. — Щоправда, зараз я в аспірантурі на кафедрі біохімії.

— Справді? — я глянула на нього.

— Так. А що, не віриш? — усміхнувся він.

— Вірю, чому ж ні. Просто виходить, що я скаржусь на складність і жахливу біохімію… а ти біохімік. Мені аж стало соромно — захотілося провалитися крізь землю.

— Та чого ж, — засміявся він. — Визнаю, біохімія важка наука. Але цікава.

Я мимохіть глянула на нього. Чортяка… гарний.

Ми зупинилися біля переходу. Машини проїжджали повз, відбиваючи світло фар у мокрому асфальті.

— Якщо хочеш, — сказав він ніби між іншим, — можу тебе підтягнути. Розібрати складні моменти. Я часто буваю в тому кафе. Завтра планую зайти десь о десятій.

Я здивувалася не самій пропозиції, а тону — спокійному, без очікувань.

— Дякую, — відповіла я після паузи. — Я… подумаю.

— Звісно, — кивнув він.

Ми перейшли дорогу й зупинилися біля зупинки.

— Мій автобус, — сказав Артур, коли на горизонті з’явилися фари.

— Мій теж, — усміхнулася я.

Автобус під’їхав, двері відчинилися, впускаючи тепло. Ми зайшли всередину й стали поруч.

— Побачимось, Дарина, — сказав він перед тим, як вийти на своїй зупинці.

— Побачимось, Артур.

Коли двері зачинилися, я сіла біля вікна й подивилася на своє відображення в склі. Воно здавалося спокійнішим, ніж ще вчора.

Це знайомство не було гучним.
Без обіцянок.
Без великих слів.

Але чомусь мені захотілося, щоб воно мало продовження.