Коли зима не така холодна

Ранок зустрів мене тьмяним світлом і тишею. За вікном ще лежав сніг — рівний, чистий, ніби хтось спеціально розгладив його долонею, щоб приховати всі сліди вчорашнього дня. Я прокинулася раніше, ніж зазвичай, і довго лежала, дивлячись у стелю. Сон був неглибокий, уривчастий, але дивно — без тривожних думок.

Учорашній вечір залишив по собі не лише втому, а й дивне відчуття внутрішнього порядку. Я знала, що не втекла. Що не сховалася. Що вперше за довгий час зробила рівно те, що мала.

На кухні ще стояв слабкий запах мандаринів. Я приготувала собі сніданок, з’їла його не поспішаючи, вдивляючись у вікно. Місто прокидалося повільно: рідкі машини, поодинокі перехожі, хтось вигулював собаку. Здавалося, ніби час трохи сповільнився .

Я вирішила, що сьогодні зранку не буду сидіти вдома. Холод, тиша й затхлість квартири давалися взнаки, а в голові роїлися думки про біохімію. «Може, в кафе буде легше зосередитися», — подумала я. Зібрала ноутбук, кілька зошитів і ручку, вдягнула теплий шарф , куртку,  та рушила на вулицю.

Кафе зустріло мене приємним теплом і запахом свіжої випічки та кави. За вікнами знову тихо падав сніг, а всередині стояв аромат капучино і мандаринових десертів. Я знайшла невеликий столик біля вікна, розклала ноутбук і зошити, відкрила конспект і замовила собі мандариновий чизкейк та капучино.

Час ішов непомітно. Я занурилася у підручник, робила нотатки, переглядала складні теми, смакуючи десерт. Солодкий, трохи кислуватий мандариновий смак і теплий аромат капучино знімали напругу, і я відчула, що робота йде легше. За вікном проходили люди, хтось поспішав на роботу, хтось зупинявся, щоб зробити фото засніженої вулиці.

Не помітила, як кафе заповнилося на обід. Місця ставало все менше, а шум трохи відволікав від навчання. І саме тоді він з’явився.

— Вибачте, — сказав він, усміхаючись. — Чи не проти, якщо сяду за ваш столик?

Я підняла погляд і побачила хлопця близько двадцяти п’яти, з рюкзаком на плечі і легкою невимушеною усмішкою. Він тримав у руках каву, а на столі перед ним не було іншого місця.

— Звичайно, — сказала я, трохи розгубившись, але ввічливо відсунула ноутбук трохи вбік.

Він подякував і присів навпроти. Поки він розпаковував свій ноутбук і дістав блокнот, я намагалася не відволікатися на його присутність, хоча відчуття новизни трохи розсіювало мій фокус.

Він кілька секунд мовчав, потім спробував заговорити:

—Погода сьогодні гарна, правда? — трохи сором’язливо усміхнувся.

Я кивнула, відводячи погляд від його очей до засніженого двору:

— Так… Справжня зима, як у кіно.

Він теж подивився на вулицю, і між нами на короткий момент запанувала тиша. Не напружена, а легка, така, що дозволяє дихати.

— Я помітив, — сказав він нарешті, — що ти працюєш над чимось складним. Біохімія?

Я здивовано підняла брови. Він вгадав?

— Так, — відповіла я. — Потрібно підготуватися до перездачі.

Він кивнув, уважно дивлячись на ноутбук:

— Мабуть, це не так вже й просто. Я розумію, чому ти вирішила прийти в кафе. Тут, принаймні, спокій і мандариновий чизкейк.

Я розсміялася, трохи відчула тепло в грудях:

— Так, саме так. А ти тут що робиш?

— Теж працюю, — відповів він, відкриваючи свій блокнот. — Маю кілька проектів для університету. Але… іноді простіше сісти поруч з кимось, ніж бути самому.

Я помітила, що він дивиться на мене, але не нав’язливо, просто так, ніби намагається зрозуміти, хто я.

— Мені теж так іноді здається, — тихо сказала я, трохи сором’язливо.

Він усміхнувся. І ця усмішка була теплою, такою, що розтоплювала частину внутрішньої скутості, яка ще залишалася від важкого дня.

Ми мовчки попили капучино, смакуючи десерт, і знову поринули в свої справи. Проте відчуття присутності іншої людини поруч додавало тепла. Слова не були потрібні, аби відчути певну близькість.

Через кілька хвилин він обережно заговорив знову:

— Ти часто приходиш сюди вчитися?

— Не дуже. Сьогодні вирішила змінити обстановку, — відповіла я, трохи відчуваючи, як щоки червоніють.

— Може, це доля, що ми зустрілися? — він посміхнувся, і його очі блиснули грайливо.

Я розсміялася, трохи сором’язливо:

— Можливо… або просто випадок.

Ми ще трохи говорили, сміялися з дрібниць, обмінювалися порадами з навчання. І я помітила, що навіть складні формули здаються легшими, коли поруч хтось, хто посміхається.

А за вікном сніг падав усе сильніше, а кафе наповнювалося запахом мандаринового чизкейка і свіжообсмаженої кави. Це був теплий, затишний куточок серед холодного міста. І я вперше за довгий час відчула, що навіть після важкого вчорашнього дня день сьогодні може бути приємним.

Я робила нотатки, час від часу піднімала погляд на нього, і мені здавалося, що цей випадковий столик став маленьким світом, де все не так уже й страшно, де є трохи радості, нових зустрічей і маленького щастя, яке народжується несподівано.