Початок підготовки

Кухня знову стихла. Лише годинник над холодильником монотонно відраховував секунди, ніби навмисне нагадував: часу не так уже й багато. Кожен його тихий цокіт лунав надто гучно в цій тиші.

Я зібрала мандаринові шкірки в серветку, викинула у смітник і помила руки. Запах цитрусових ще тримався в повітрі — теплий, святковий, трохи болісний. Саме той запах, який зазвичай означає дім, затишок і родину, а зараз лише підкреслював, що я тут одна.

Поставила чайник, дочекалася, поки вода закипить, і залила чай. Міцний, темний. Взяла кухоль обома руками, ніби він міг зігріти не лише пальці, а й думки. Кілька ковтків — і всередині стало трохи спокійніше.

У кімнаті було прохолодно. Я ввімкнула настільну лампу — жовте світло впало на стіл, зошити й підручники, які я так старанно ігнорувала останні тижні.

— Ну що ж, — прошепотіла сама до себе. — Беремося за розум.

Я сіла за стіл і відкрила конспект. Повільно, рядок за рядком, вчитувалася, змушуючи себе не тікати думками.

Спершу було важко. Слова плуталися, рядки зливалися, а в голові раз по раз виникав голос викладача. Але з кожною сторінкою з’являлося дивне відчуття: ніби я нарешті почала розуміти те, що раніше просто заучувала.

Час від часу мій погляд ковзав до вікна. За склом тихо падав сніг — спокійно, без поспіху. Десь унизу хтось сміявся, проходячи двором, у вікнах сусідніх будинків миготіли гірлянди. Місто жило святами, ніби нічого не сталося.

А в мене — свій маленький бій.

Телефон завібрував на столі. Я здригнулася, ніби мене впіймали на чомусь забороненому. Повідомлення від Іри:
«Привіт! Доїхала до квартири?»

Я усміхнулася й швидко відповіла:
«Так. А ти вже вдома? Як справи в твоїх батьків, бабусі та дідуся?»

Відповідь прийшла майже одразу:
«Угу, все добре. Передають тобі привіт. Не муч себе сьогодні — в тебе був важкий день. Лягай спати, як кажуть, ранок вечора мудріший.»

Я кілька секунд дивилася на екран, обмірковуючи її слова. Вона мала рацію. Але водночас я знала: якщо зараз здамся — завтра буде ще важче.

«Знаю. Ще кілька питань розгляну — і спати. Спишемося завтра. Добраніч.»

Відправила повідомлення й відклала телефон. Іра завжди вміла сказати правильні слова. Вона вірила в мене більше, ніж я сама.

Я повернулася до підручника. Ще один розділ. Ще кілька сторінок. Я робила нотатки на полях, підкреслювала важливе, іноді зупинялася, щоб перечитати ще раз. Голова втомлювалася, але вже не так, як раніше. Втома була чесною — від роботи, а не від тривоги.

Попереду було двадцять четверте грудня. Та тепер ця дата вже не лякала так, як удень. Вона стала не вироком, а ціллю.

Я взяла ще один мандарин, повільно почала чистити його, відчуваючи, як аромат знову наповнює кімнату. Поклала фрукт поруч із зошитом і з’їла кілька дольок, не відриваючись від тексту.

Маленьке сонце на столі нагадувало: навіть у найхолодніший грудень є місце теплу.
І шанс усе виправити.