Мандарини і тиша

Вийшовши з корпусу біохімії, я рушила до автобусної зупинки. Дістала телефон з кишені і швидко написала мамі, що зателефоную, коли повернусь на квартиру, щоб не хвилювалася. Надворі почало сутеніти — як не як, уже четверта година. Морози посилилися, снігопад став густішим. Я відразу відчула, як холод пробирає крізь куртку. Натягнула шарф на ніс, одягнула рукавиці на заледенілі пальці й поквапилася до зупинки.

Вулиця була майже порожня. Лише кілька перехожих поспішали додому, ховаючи обличчя від вітру. Вітрини магазинів світилися теплим світлом, гірлянди мерехтіли на деревах, але мені від цього не ставало легше.

Дійшла до зупинки — порожня. Лавка вкрита снігом. Я змела рукою сніг і сіла, сховавши руки в кишені. Автобуса не було видно. Табло показувало: "Прибуття за 13 хвилин".

Тринадцять хвилин на морозі. Чудово.

Дістала телефон, перевірила повідомлення. Мама відписала: "Добре, доню. Чекаю на дзвінок.".

Я заблокувала екран і сховала телефон назад. Як їй сказати, що нездала екзамен? 

— Холодно, правда? — почула раптом жіночий голос.

Обернулася. Біля мене стояла літня жінка з сумкою-візком, закутана в товстий пуховик і хустку.

— Так, дуже, — кивнула я.

— Зима в цьому році рання, — зітхнула вона, сідаючи поруч. — Ще й морози такі. А ти, дівчинко, студентка, певно?

— Так.

— Додому їдеш?

— На квартиру.

— Ех, молодість... — усміхнулася жінка. — Я теж колись  квартиру знімала. Важко було, але весело. А ти чого така сумна? Свята ж незабаром.

Я мовчала.

— Та нічого, все буде добре, — поплескала вона мене по плечу. — Головне — не опускай руки.

Я ледь помітно усміхнулася.

Нарешті на горизонті з'явилися фари. Автобус наближався. Я встала, відряхнула сніг із куртки.

Автобус зупинився з шипінням гальм. Двері відкрилися, випустивши хмару теплого повітря. Я зайшла всередину, оплатила проїзд і рушила вглиб салону.

Майже всі місця зайняті. Студенти з рюкзаками, жінки з сумками, школярі галасували на задніх сидіннях. Пахло мокрим одягом і мандаринами.

Знайшла вільне місце біля вікна й сіла. Притулилася чолом до холодного скла та закуняла .Через півгодини оголосили мою зупинку.

Вийшла на холод. Снігу вже намело по щиколотки. Я рушила знайомою вулицею до свого будинку, але раптом зупинилася.

Поруч, на розі, стояв невеликий продуктовий магазин. Світло у вітрині, вивіска мигала. Я згадала, що вдома практично нічого немає — співмешканка поїхала ще вчора, забравши всі свої запаси.

Треба щось купити на вечерю.

Зайшла всередину. Тепло вдарило в обличчя, окуляри одразу запотіли. Я зняла рукавиці й пройшла між рядами. Хліб, молоко, сир... Зупинилася біля полиці з овочами та фруктами.

Мандарини. Яскраво-помаранчеві, свіжі, пахучі. Лежали купою в дерев'яному ящику, наче маленькі сонця серед зимової сірості.

Я взяла один у руки. Холодний, важкий. Запах цитрусових миттєво нагадав про свята, про дім, про те, як ми з сімє`ю завжди чистили мандарини на Новий рік.

— Беріть, свіжі, сьогодні привезли, — сказав продавець, літній чоловік у фартусі. — Дуже солодкі.

— Скільки коштують?

— Шістдесят гривень кілограм.

Я подумала. Гроші обмежені, але чомусь дуже хотілося саме мандаринів. Можливо, щоб хоч трохи відчути святковий настрій. Або просто щоб не так гірко було сидіти вдома наодинці.

— Дайте кілограм, будь ласка.

Продавець зважив, насипав у пакет.

— Тримайте. Гарних свят!

— Дякую.

Заплатила й вийшла назовні. Холод знову вдарив по обличчю, але тепер у руках був пакет із мандаринами, і чомусь від цього стало трохи легше.

Пройшла через двір, минула дитячий майданчик, засипаний снігом, і зупинилася біля під'їзду старої дев'ятиповерхівки.

Піднялася на шостий поверх. У під'їзді пахло вологістю й чимось смаженим — мабуть, сусіди готували вечерю. Дістала ключі, відчинила двері.

Квартира зустріла тишею. Світло вимкнене , взуття співмешканки немає. Я скинула куртку, розулася й пройшла на кухню. Поклала пакет із мандаринами на стіл.

Один мандарин узяла в руки, почала чистити. Солодкий аромат розійшовся по кухні. Я з'їла дольку — свіжа, соковита, трохи кисла. Смакувала повільно, намагаючись не думати про сьогоднішній день.

Телефон завібрував. Мама. Четвертий дзвінок за дві години.

Пора.

Я доїла мандарин, витерла руки серветкою й набрала номер.

— Алло, мамо...

— Дарино! Нарешті! — голос мами був стурбованим. — Де тебе носило? Я ж хвилююсь!

— Мамо, вибач. Я просто... їхала додому. Зайшла в магазин.

— Ну що, здала? Коли приїдеш? 

Мовчанка. Я стиснула телефон міцніше.

— Дарино? Чуєш мене?

— Мамо... я не склала.

Тиша. Така довга, що здавалося, зв'язок обірвався.

— Як це — не склала? — голос став різким.

— Біохімію. Викладач сказав приходити на перездачу двадцять четвертого. Я... залишаюся тут на свята.

— Дарино ! — мама підвищила голос. — Я ж тебе попереджала! Казала — сідай, вчи, не гуляй! А ти що робила?

— Мамо...

— Ти розумієш, що ми всі чекали тебе на канікули ?

Сльози підступили до очей. Я втерла їх рукою.

— Вибач... Я все виправлю. Обіцяю.

— Виправиш, — мама зітхнула. — Дарино, ти ж розумна дівчина. Що з тобою сталося?

— Не знаю, мамо. Я думала, що встигну...

— Добре готуйся до перездачі  . І нормально харчуйся. Не цими своїми перекусами, чула?

— Добре, мамусю. Люблю тебе.

— І я . Не забувай дзвонити .Бувай.

— Бувай, мамо.

Я відключила телефон і дивилася на пакет із мандаринами. За вікном місто сяяло вогнями. Гірлянди мигали, десь грала музика.

А я сиділа на порожній кухні з мандаринами, які нагадували про свята, що їх я проведу тут, одна.

Треба вчити.

Ще є час усе виправити.