Розділ 17

Влад

Весна йшла до свого логічного завершення, сонце яскраво світило, дівчата змінили теплий одяг на сукні та футболки. А в мене, схоже, із запізненням почалося весняне загострення — мені кругом ввижалася Варя з Даринкою. Декілька разів в готелі. Один раз біля моєї квартири… ще раз у парку з атракціонами… Але то були не вони. Схожі, рудоволосі, але все ж незнайомки, з якими я їх плутав.

Я весь тиждень після втечі Варі місця собі не знаходив. Хотів поговорити, вияснити все, зрозуміти… Адже не здалося. В її доньки моя родима пляма, така ж як у мене і в мого батька. Це не могло бути збігом. Обманом мого зору - так. І б себе так заспокоїв, запевнив, що це галюцинація, якби не реакція Варі.

Я бачив переляк в її очах, бачив як вона тікала з Даринкою, нічого не пояснивши, зовсім не виходила на зв'язок і навіть не появлялася вдома. Дідько, та вона примудрилася на лікарняний піти, тільки б я її не застав на роботі. 

І тоді до мене дійшло. Всі пазлики склалися. Сім років тому Варя завагітніла від мене, але приховала це, щоб вийти заміж за багатого та перспективного Фролова. Заманити його дитиною, а потім підробити термін вагітності. От же ідіотка! Клята дурепа, для якої не існує жодних принципів та совісті. Тільки б їй було добре. Байдуже на почуття інших. 

А я ж весь цей час вірив, що Варя мене кохала… і кохає… Шукав їй виправдання. Тільки даремно. Ніяких виправдань не може бути. Звичайне меркантильно стерво. Вона гралася з моїми почуттями заради вигоди, а коли не вийшло, то знайшла більш вигідний варіант у вигляді Фролова. 

Найбільша ідіотка, яку тільки світ бачив. 

Я ще раз спробував набрати її номер, але на тій стороні телефону вперто продовжували ігнорувати мої дзвінки та повідомлення. Стільки років брехати, приховувати мою доньку…

— Ненавиджу! — гнівно змахнув рукою і зачепив чашку, що стояла на столі. Недопита кава розплескалася на скатерку, на паперові серветки, миттєво просочила їх, стікаючи на підлогу брудними плямами. 

Але мені було байдуже. 

Лють рушійною силою зростала всередині, перетворюючи мене у суцільний душевний біль. Та що там душа? Я кожним клаптиком тіла відчував, наскільки було боляче від вчинку Варі.

 — Ненавиджу тебе! — запустив у стіну ні в чому не винну вазу, важко дихаючи. Ніколи я ще так не розчаровувався в людині. Ніколи ненавидів когось з такою силою. — Ненавиджу! — ковтнув грудку, що стала посеред горла. Відчай. Розчарування.

— Ти що твориш, друже? — до кухні зайшов Павло. Сонний, шокований, я зовсім забувся, що він ще спав. — Що це за погром з самого ранку? Яєчня пригоріла чи що? Чого ти такий злий?

— Мізки пригоріли, скоріше… — сумно хмикнув. — Треба було спустити пар, бо б розірвало на куски, - відповів, важко дихаючи. 

Минаючи нерівні шматочки скла, Павло акуратно підійшов до мене. Спішно оглянув підлогу, стіл й лише мовчки помахав головою.

— І як, полегшало? 

Не полегшало. Ні чорта не полегшало. 

Була б моя воля - всю квартиру розніс до бісової матері, не залишивши жодного куточка цілим. Все розтрощив, щоб хоч якось заглушити цей біль і на мить забутися. Тиждень я жив думками лише про 

— Все через неї? — Павло спеціально уникав імені колишньої. Ім'я “Варя” на мене б подіяла як червона ганчірка на бика, і друг це розумів. — Так і не з'явилася?

— Ні, — видихнув, намагаючись заспокоїтися. Зібрав мокрі брудні серветки зі столу й викинув у сміттєве відро.

— І що думаєш робити? — Павло запитував з помітною обережністю, наче боявся, що я знову вибухну.

— Не знаю, — відмахнувся від друга. — Не знаю, Паш, — повторив тихо і сам оглянув кухню.

Скатерка була безнадійно зіпсована, улюблена чашка перетворилася на криві шматочки кераміки. Навіть, не став прибирати. І так справ по саме горло. Треба викликати клінінг і не паритися. Сім днів я забив на все, шукав Варю з донькою, щоб хоч щось від неї почути. Хоч найменше пояснення. Але не вийшло. Варя як і сім років тому залишила мене без правди.

— Може, спробуй з Фроловим зв'язатися? — невпевнено запропонував Павло. Він дістав з кухонної тумби віник й почав згортати розгардіяш на підлозі.  - Він має знати, де його дружина і… — поглянувши на мене, замовк, — … кхм… донька.

— Паш, єдине, що Фролов може, то це піти на… — також замовк, щоб не продовжувати цю тему.  І так погано на душі.

Ян — це остання людина, до якої потрібно звертатися за допомогою. Він гнида, яка тільки звикла робити капості. І це не образа. Це абсолютний факт, що не потребує більше доказів.

— Давай, гайнемо за місто? — Павло включив електричний чайник. — Шашлики посмажимо, порибалимо. Тобі треба розвіятися, відключити голову, бо завтра не тільки кухню розгромиш, але й собі нашкодиш…

— Не нашкоджу, — різко відповів. — Думаєш, я геть мізків не маю?

— Я нічого не думаю. Але ти зараз керуєшся емоціями, а не здоровим глуздом. Треба відпочити і лише потім думати, що робити. 

Я хотів заперечити другові, але не став. Він правий. Через пошуки Варі й доньки я забив на всі справи й ні про що не міг більше думати. 

— Ок, Паш, давай кудись поїдемо, — вперше за тиждень зміг видавити посмішку. — Але шашлик смажиш ти, я на барі, — посміхнувся вже щиріше, дражнячи друга.

— Е-е-е,  я розумію, що ти розбираєшся в алкоголі і все таке, — Павло обурився. — Але я теж можу на барі постояти…

Він не встиг договорити. Його перебив дзвінок мого мобільного.

Я швидко кинувся до телефону, немов від цього гаджету залежало моє життя. Десь глибоко в душі я надіявся, що це телефонує Варя. Ну, на крайній випадок, Таня, яка хотіла повідомити, де вони ховаються.

Але, на жаль, моїм надіям не судилося збутися.

На екрані засвітився підпис “Мама”.

Я зітхнув. Хоч я її і любив сильно, та розмовляти зараз з нею ні сил, ні бажання не було.

— Привіт, мам, — все ж натиснув на кнопку виклику, — щось сталося?