Розділ 15

Варвара

— Сістер, тобі реально пора до психіатра, — тихий голос сестри змусив мене підскочити на місці. — Я маю одного перевіреного, можу набрати, організую все на вищому рівні…

Я машинально затягнула цупку штору до кінця, щоб навіть світло від вуличного ліхтаря  не мало шансів потрапити в наш номер. Ніч. А я і досі не могла заспокоїтися. Ще не вистачало, щоб хтось помітив нас у вікні.

— Таня, не підкрадайся так, — я обернулася та зустрілася з її осудливим поглядом. — Я і так вся на нервах, так ти ще лякаєш. 

— Варя, це я тебе лякаю? А може то ти вже тю-тю? — вона покрутила вказівним пальцем біля скроні. 

— Це несмішно. Ти ж знаєш, що сталося.

— Звісно. Це несмішно, це вже занадто! Для весняного загострення запізно. Що можна ще думати? Криза середнього року? Недіагностована шизофренія? Варя, я не знаю, що з тобою. Що ти твориш? Вирвати мене з роботи без пояснень, затягнути в цей Богом забутий готель, виключити телефони… Ти передивилася гангстерських фільмів чи що? Може, і пістолет десь в трусах ховаєш, на всяк випадок, а я не знаю, м? Для самооборони від дууууже небезпечного колишнього, так сказати, — закотивши очі, Таня запитально втупилася в мене поглядом, схрестивши руки на грудях.

— Ніякого пістолета я не ховаю, — важко зітхнула й поглянула на доньку, що лежала на одному із вузьких ліжок. 

Малеча підперла щоки долонями й дивилася вже сотий за день мультик на телевізорі. На підлозі фантики від цукерок, над губою шоколадні вуса від морозива. Донька насолоджувалася дарованою свободою, бо в готелі, на відміну від дому, час на використання гаджетів не обмежувався. Роби, що хочеш. Їж солодкого, скільки хочеш. Будь-який каприз аби не запідозрила нічого зайвого й не злякалася, не розуміючи мого вчинку. Нехай краще думає, що у нас незапланований відпочинок, аніж хвилюється через безглузду втечу.

— Я вже мільйон десятий раз кажу, — трохи понизила голос, пояснюючи Тані, — я це зробила імпульсивно. На емоціях. Зовсім не думаючи головою. Я не знала, що мені робити, як поводитися… Все так навалилося раптом… От я і втекла… — присоромлено додала. — Сховала голову як страус в пісок, намагаючись хоч так розв'язати свої проблеми.

— Ти ж розумієш, що ми не можемо сидіти в готелі вічно?

— Розумію. Цю ніч ще проведемо в номері, а завтра… Я заспокоюся і поговорю з Владом. На свіжу голову… Обіцяю, Тань, — спробувала посміхнутися. — Обіцяю, що признаюся йому за Даринку.

— Та признаватися вже пізно, сістер, — вона зітхнула, осудливо помахавши головою. — Влад і так про тебе не найкращої думки, так ти додала собі мінусів в карму. Навіть не знаю, як ти вирулиш цю ситуацію. Він тебе тепер не пробачить. Сто відсотків, що зненавидить з новою силою, а можете і мстити стане. Це ж його донька… ВІн мав право знати… — сестра кивком показала на Даринку.

— Таня, не сип мені сіль на рану, будь ласка, — з гіркотою у голосі попросила. Патовість ситуації мене вбивала, так ще сестра додавала олії у вогонь своїми коментарями.

Так, вона права. 

Я сперечатися не буду. 

Тільки саме в цю мить мені хотілося її підтримки та слів, від яких я б хоч на градус знизила свій рівень хвилювання. Хоча б щось…

Важко розгрібати все життя самотужки. Дуже важко.

Одна сльозинка зірвалася з моїх вій, і я швидко її витерла, щоб не розревітися остаточно. 

— Все, вибач, переборщила, — Таня м'яко притягнула мене у свої обійми. — Вибач, Варю, я іноді зовсім не думаю і не підбираю слова. Не слухай мене, ідіотку. Я така розумна, бо не на твоєму місці.

— Та все ок, — глухо промовила, ковтаючи колючу грудку, що утворилася в горлі. — Я ж заварила цю кашу, думала, що воно все якось саме розсмокчеться… А воно не розсмокталося…

— Бо ти звикла з дитинства все тягнути на собі, — Таня відсторонилася. — Старша сестра і все таке.

— І що з того?

— А те, що старші сестри часто схильні до імпульсивних, необдуманих вчинків, і це може бути пов'язано з їхнім досвідом у дитинстві. Відчувши надмірну відповідальність у ранньому віці, іноді прагнуть діяти без огляду на наслідки, щоб повернути собі частку втраченої свободи. Їхні рішення можуть бути імпульсивними, тому що вони намагаються звільнитися від постійної необхідності думати про інших і виконувати роль дорослих з дитинства, — з виглядом професора психологічних наук Таня завершила свою мінілекцію.

— Ваууу… — я шоковано видихнула, хіхікнувши. — Ти мене вразила своїми знаннями з психології. 

— Це все мій знайомий психіатр, — сестра розплилася в задоволеній посмішці. — Майже місяць ходить до мене в бар, і вже двічі водив мене на побачення. Шикарний чоловік.

— І ти весь час мовчала? А ще сестра називається, — я обурилася з удаваною образою.

— Та я і не думала, що все так далеко зайде… Ой, Варю, ти б його бачила… — вона мрійливо протягнула. — Високий, широкоплечий, гарний, як грецький бог, а ще такий розумний, він все знає, ходяча енциклопедія…

— А хтось там говорив за сорок котів і самотню старість, — нагадала її недавні обіцянки.

— Ой, то було давно і неправда, — Таня відмахнулася. — Я ж не знала, що Тарас виявиться таким чудовим…

— Не хочу говорити, але…Я ж казала, що так і буде варто тільки зустріти свого чоловіка. 

— Твій чоловік і через сім років не хоче давати тобі спокій. Все, вибач, за нього більше ні слова.

— Так. До завтра про Влада краще не згадувати.

— Все, досить сумувати, Таня потягнула мене до столика. — Сістер, я з тобою. І Владу спочатку доведеться поборотися зі мною, бо племінницю я без боя не віддам. Та й за тебе гарно начищу йому пику, я, між іншим, два тижні ходила на тайський бокс, тому трохи знаю прийоми…

Я не стримала посмішки, уявляючи цю картину. Таня, зростом метр шістдесят, і Влад, на тридцять сантиметрів вищий, і вдвічі важчий. Як мураха та ведмідь. Звісно, декілька прийомів тайського боксу — і мій колишній назавжди залишить нас в спокої.