Розділ 14

Варвара

Повністю зосередившись на Даринці, я забулася за Влада. Я бачила тільки доньку, яка щосили неслася прудкою рибкою в басейні. Хвилювалася за свою спортсменку й фокусувалася тільки на ній. В ці хвилини мені було байдуже на колишнього. На його реакцію та образливі слова. Він має повне право злитися. А я, і собі — ігнорувати його на максимум. 

Даринка плила до перемоги, залишаючи позаду інших маленьких учасниць. Швидко, наполегливо, вперто. Я стискала кулаки й не сміла нормально дихати, поки її долонька не торкнулася бортиків басейну. І Влад свистом дав знак, що вона є першою переможницею. Далі свистки вже звучали загальним фоном, бо інші діти, як би це егоїстично не звучало, мене не цікавили. Тільки моя Мандаринка, яка стрибала на радощах від такої важливої для неї перемоги.

 — Мам, а ти Тані вже сказала? — Даринка пищала від радості. — Набери швиденько по відеодзвінку, я хочу похвалитися… Сам Піднебесний мене віддав мені перше місце, і медаль буде вручати… а ти знаєш який він крутий? Чемпіон Європи, він з нашого міста… — донька стрибала на місці, буквально розриваючись від почуття тотального щастя. 

Знаю, доню. Чудово знаю, наскільки Піднебесний крутий. Знаю, але мовчу.

Дивно так. Даринку, сам того не знаючи, судив її рідний батько. Той, якого я приховувала стільки років. І той, який не здогадувався про спільну доньку.

— Дарино, стань рівно, треба гарні фото, не кривляйся,  — Фролов осадив радощі малечі. — І не смійся так сильно, видно, що ти без зубів.

— Хай сміється як хоче, — відбивала я пошепки, щоб донька не почула. — В неї чудова посмішка, не насаджуй їй комплекси.

— Я звик говорити правду, — він заправив руки в кишені штанів, намагаючись до кінця грати роль зразкового татуся. — Без зубів то виглядає дуже лячно…

До нас підходили її тренерка, журналісти, Фролов без кінця посміхався широкою посмішкою заради гарних фотознімків в місцеві ЗМІ, а ми слугували корисним додатком.

Я обіймала Даринку й не помічала Влада, аж поки він не підійшов ближче. Він не дивився на мене… Його погляд був прикутий нижче. Я інстинктивно поглянула, на що він так уважно дивився. Зробила вдих, а видихнути вже не могла, наче від удару у сонячне сплетіння. 

Як я могла допустити таку помилку? Сім років приховувати доньку, щоб сьогодні все спустити нанівець.

Звісно, що Влад впізнав родиму пляму на плечі Даринки, бо і в нього аналогічна була. Сердечко з нерівними краями. Те, яке я любила обводити кінчиками пальців при нагоді. Тоді, коли ми ще були такими щасливими…

— Будь ласка, — зупинила його пошепки. Влад вціпився у мене поглядом, наче шукав відповіді на свої запитання в моєму лиці. — Тільки не зараз… Заради Даринки, не псуй їй момент…

Фролов напружився, помітивши Влада поруч. Його вже не цікавила ні важлива фотосесія, ні інші люди навкруги. Він хотів демонстративно принизити Влада, і це буквально читалося в його очах. Я поглядом показала, щоб фіктивний чоловік стримав гидотні репліки при собі, але той, звісно, що мене не послухав. Не в його правилах тримати лице, коли це стосується помсти. Він ненавидів Влада зі студентських років, через відомі тільки йому причини, і сьогодні він хотів відчуття повної перемоги. Нехай і опосередковано, через Даринку.

— Крута в мене донька, правда? Вся в тата. Теж займався плаванням понад вісім років тому… Гени взяли своє і тепер моя спадкоємиця здобуває заслужені медалі…

На обличчі Влада промайнула вся гамма емоцій. Я боялася поворушитися і щось сказати зайве. Те, що його остаточно доб'є.

— Яне, там з центрального каналу приїхали, — різко зупинила чоловіка, кивнувши в сторону від нього. Дякувати Богу, довгоочікувані журналісти запізнилися і врятували ситуацію. — Зустрінь їх, а ми після нагородження приєднаємося, теж дамо інтерв'ю…

Секунда мовчання, що за відчуттями тривала цілу вічність. 

— Дякую, люба, ти така уважна,  пощастило ж з дружиною, — Фролов демонстративно поцілував мене у скроню, — чекаю вас у холі, не затримуйтеся довго. А тобі удачі, Влад, всього найкращого, — він зашкірився штучною посмішкою й пішов у потрібному напрямку.

 Я почула, як важко видихнув Влад. Його долоні були стиснуті в міцні кулаки, він весь нагадував суцільну похмуру гору. Зціпив зуби, ще важко видихнув, але все ж навіть не подав знак, що щось не так. Він і сам розумів, що момент важливої перемоги не треба псувати доньці. На мене навіть не дивився, і це добивало ще більше. Згодом, попри весь шок, Влад натягнув посмішку й нахилився до неї, вітаючи з перемогою.

— Ти молодець, Даринко, — рівно промовив, — рідко зустрінеш таких маленьких, але наполегливих плавців… — він ковтнув, вдивляючись в її обличчя. Жадібно, немов шукав схожості, які раніше не помічав. Його очі зупинилися на дитячому носику, на губах… А потім він знову повернувся до плями на її плечі, яка тепер слугувала замість результатів ДНК-тесту. 

Донька лише сором'язливо засміялася, насолоджуючись похвалою відомого плавця. Для неї він був тільки спортсменом, якого знав світ. Але не біологічним батьком, яким попутно являвся.

— Я трохи втомилася вкінці, — тихо призналася Владу малеча. — Руки так заболіли, і я ледве не програла…

— Але ж не програла? — він підморгнув. — І втомлюватися то нормально, особливо, якщо багато тренуєшся.

— Я багато тренуюся, — промовила донька. — Майже кожен день, бо ду-у-уже хотіла виграти.

— От про це я і говорю. Ти докладала стільки сил, виграла попри втому, але, не забувай, що ти ще маленька дівчинка, тобі треба слухати свій організм… скільки тобі… П'ять… шість років?

Я затримала дихання, розуміючи, для чого Влад її запитував це. Звісно, що він хоче скласти всі пазлики у своїй голові стосовно їхньої спорідненості. Він зіставляв подумки терміни, які мали довести, що вона його донька. Крім родимої плями ще й усі бісові терміни збігалися!

— Я не маленька! — смішно обурилася Даринка. — Мені шість років, навіть трохи більше, шість років і цілих вісім місяців!. Я у вересні вже йду в перший клас. Я вже вмію читати, писати… — донька несвідомо повернула тему зовсім в інше русло.