Розділ 12

Варвара

— Мам, ми запізнюємося! — обурилася Даринка, вихром вриваючись до мене в кімнату. — Я програю через тебе змагання! Альбіна Ігорівна буде сваритися…

Я вимкнула фен, приглушивши шум гарячого повітря, і кинула погляд на екран телефона: десята ранку.

— Даринка, ще цілих три години. Яке запізнюємося? — заспокоїла доньку. — Ми будемо вчасно, а може і раніше за всіх інших діток.

— Точно?

— Точно, — посміхнулася їй. — Ти краще Каштанчика погодуй, щоб не голодував без нас дома.

— Ага, вже біжу, — Даринка в мить переключилася на собаку. — Мам, а де корм?

— Ем… — я задумалася, адже точно вчора в супермаркеті купувала. — Глянь в пакеті біля вхідних дверей. Я, певно, забулася розкласти покупки після роботи.

— Мам, ми точно не запізнимося? — донька вкотре за сьогоднішній ранок перепитала. 

— Даринка, якщо ти й надалі будеш мене відволікати, то запізнимося.

— Значить не буду. Але ти швиденько збирайся. Помадкою фарбуй губи й готово, — на її обличчі заграла хитра посмішка. — А можеш і не фарбувати, ти і так гарна…

— Даринко! — суворо зупинила її. 

— Йду годувати Каштанчика, — доня кулею вибігла з моєї кімнати.

Малеча нервувала. І я її чудово розуміла. Я сама нагадувала оголений нерв. Хвилювалася на повну. Сьогодні, окрім змагань, нас очікував перший вихід у світ як сім'ю майбутнього мера. Ян попередив, що на відкритті нового спортивного комплексу будуть і відомі журналісти, і впливові люди, і багато виборців, які повинні проголосувати за нього. Ми маємо гарно зіграли свою роль, щоб мій фіктивний чоловік збільшив свої шанси на перемогу у виборах. 

— Тепер ти щаслива, Варю? — перекривила я себе у відображенні дзеркала, розтираючи тональну основу по обличчю. 

Одразу перед очима виник образ Влада, але я швидко прогнала його геть. За ці дні я працювала як проклята, намагаючись забити голову роботою, щоб назавжди витіснити звідти колишнього. Щоб не набридав і не псував спокійне життя. Ні мені, ні доньці. 

І наче вийшло. 

Ми більше не бачилися з колишнім та не перетиналися. Вранці я їхала на роботу, ввечері забирала Даринку з садочка…Нічого нового. Все спокійно, розмірено. Все як до його появи. Я навіть дозволила собі вже полегшено видихнути в надії, що Влад повернувся у Францію, не здогадуючись про нашу спільну доньку.

Я швидко пройшлася тушшю по віях, ніжною кораловою помадою зробила акцент на губи. Моє руде волосся ідеально гармоніювало з глибоким смарагдовим кольором ділового комплекту. Стильний жакет з тонким поясом, який робив акцент на лінії талії, мав фігуристі золоті ґудзики та виріз, що підкреслював довгу шию. Під жакетом виднілася шовкова блуза кремового кольору з легкою хвилею тканини біля комірця, яка додавала образу жіночності. Та класичні штани як завершення образу.

Повністю задоволена своїм виглядом я ще раз поглянула на себе у дзеркало. Ідеально. Готова.

— Даринко, можемо йти, — оголосила доньці, яка нервово тупцювала на порозі кімнати. 

Я уважно перевірила її спортивну сумку. Купальник, окуляри, гумове взуття, інші аксесуари для змагання… Наче все є.

— Ма-а-а-м, ну йдемо… — занила Даринка, відчиняючи вхідні двері. 

— Все-все, - поспішила за нею. 

Біля під'їзду в машині нас очікував Ян. В діловому темно-синьому костюмі, з ідеально вкладеним волоссям та вибритим обличчям.

— Ви ж пам'ятаєте, що ми сім'я? — замість привітання запитав у нас з Даринкою. 

— І тобі привіт, - буркнула й допомогла сісти доньці в автокрісло. Сама ж зайняла місце поруч з Яном.

— Варя, я серйозно кажу. Ніхто із журналістів не повинен нічого запідозрити. Ти кохаєш мене, я кохаю тебе… мала має ідеальних батьків…  — давав він настанову.

— Ян, я зрозуміла, — зупинила його різко. — Але сьогодні в Даринки важливий день. Вона хвилюється, і краще тобі її підтримати, а не повторювати те, що ми і так знаємо.

— У мене теж важливий день, між іншим, — парирував він. — І якщо щось не так піде…

— Все буде добре, — твердо перервала його. — Досить цього кіпішу. Наша донька… — спеціально наголосила на цих словах, — бере участь у серйозних змаганнях. Їй потрібна наша підтримка. 

Ян на секунду замовк, а потім, поглянувши у дзеркало заднього виду, підморгнув доньці:

— Ти готова всіх порвати, Даринка? Змусити там всіх плакати від твоєї перемоги?

— Ян, — я з осудом закотила очі. — Підбирай, будь ласка, слова. Вона змагається з дітьми. 

— Готова виграти? — виправився він.

— Готова, — невпевнено промовила донька.

— Сонечко, ми з тобою, — повернулася до неї. — Ти головне роби все, що і на тренуваннях. А ми будемо голосно за тебе вболівати.

— Добре, — Даринка посміхнулася. — Але дуже голосно кричіть.

— Обіцяємо кричати на все горло, — розсміялася у відповідь.

Дорога до спортивного комплексу зайняла пів години. Ян весь час намагався жартувати та спілкуватися з Даринкою, але та лише мовчки кивала на кожну його репліку й відверталася, малюючи пальчиком на вікні сердечка та кружечки.

— Я не можу змусити її з тобою говорити, — пошепки промовила на його невдоволений погляд.

Ян зціпив зуби й, повернувши направо, зупинився біля високої будівлі. Здається, тільки фарба встигла висохнути на фасаді, як її поспішили грандіозно відкрити.

Я пройшлася поглядом по вивісці. “Спортивний центр імені Владислава Піднебесного”. Серце пропустило удар від знайомих ініціалів. І тут без нього не обійшлося? 

— Ти знав? — я кивком показала на вивіску. Бо я точно не знала. Тренерка скинула лише адресу, без уточнення назви спортивного комплексу.

— Треба зробити декілька спільних фото, журналісти вже на місці…  — Ян проігнорував моє запитання. Або старанно вдавав, що не почув. Він вийшов з машини й, оббігши капот, галантно подав мені долоню та допоміг вийти. Під спалахи фотокамер дістав і Даринку з автокрісла.