Розділ 11.2.

З Павлом ми дружимо ще з університету. Саме він допоміг мені пережити той період після розставання з Варею. Не дав впасти на дно. 

— Та все норм, тобі нема за що просити вибачення, — друг розім'яв шию, скидаючи зі свого плеча мій піджак. — Я все одно не спав, якраз доставку з ресторану привезли, — він кивнув на журнальний столик з трьома паперовими пакетами. — Приєднаєшся?

— Я не дуже і голодний, — послабив вузол краватки. Розщепнув ґудзики на сорочці й, сівши біля Павла, відкинувся на спинку дивана. — Мені б знеболювальне, голова так розболілася…

— Вона в тебе розболілася, бо ось тут, — друг постукав по лівій частині грудей, — спокою немає.

— Ти психологом підробляєш у вільний час? — хмикнув, на хвильку заплющуючи очі.

— Не треба бути психологом, щоб помітити це, — Павло почав діставати з пакетів порційні коробочки з їжею, розкладаючи на скляній поверхні столика. — Що тебе хвилює? Чи…правильніше сказати, вона тебе досі хвилює, так?

Я важко зітхнув, намагаючись проігнорувати його запитання. Ще тільки його колупання в душі не вистачало.

— Це все Варвара? — Павло ніяк не міг відстати. — Вся справа в ній?

В ній. Тільки в ній. Чорт би її побрав. 

Але вголос я цього не промовив. Розплющив очі й потягнувся за порцією китайської локшини, щоб хоч якось переключити тему.

— Де замовляв? Пахне смачно. Овочі, морепродукти...

— Ти мені тут зуби не заговорюй, — Павло одразу розкусив мій задум. — А давай розповідай, що сталося. Знову її зустрів?

— Зустрів, — втомлено погодився. — З Фроловим вечеряла. Ро-ман-тич-но, — по складах протягнув слова Варі. 

— Ох, ти ж йошкін, оце так засада, — Паша перестав жувати. — А ти що?

— А що я? Сказився, побіг за Варею в туалет, почав морозити таку фігню, що аж соромно згадати… — поморщився гидливо. 

— Н-да, — друг закинув в рота цілу креветку, — все-таки, минуле ти своє не відпустив. Раз тебе так легко можна вивести з себе.

— Давай не починай, філософ. Я б подивився на тебе в подібній ситуації. 

— Я б напевне начистив пику Фролову, — задумливо відповів. — І не один раз. А потім забрав Варю, щоб вона знала хто із нас альфа, — Паша розсміявся.

— Чесно, я ледве стримався. Руки чухалися від нетерплячки, щоб прикрасити доглянуте обличчя Фролова синяками, але я був з батьками. Не хотів псувати їм ювілей. Певно, лише це і зупинило мене від бійки.

Ще деякий час ми сиділи на зручному дивані в напівтемній вітальні. Телевізор миготів сценою з якогось старого бойовика, але наша увага була більше зосереджена на розмові, ніж на фільмі. На столику лежали коробки з їжею, що охолола. Павло, розслабившись, тримав китайські палички в одній руці, а другою грався пультом, перемикаючи гучність то на звук, то на фоновий шум.

— В неї є донька, представляєш, — вирішив поділитися з другом інформацією, що стільки часу турбувала мене.

— Га, що? 

— У Варі є донька, Даринка, — пояснив задумливо.

— А ти думаєш, я не знаю? — хмикнув Павло. — Хоч і рідко буваю в рідному місті, але плітки доходять до мене швидко.

Звісно, що друг все знав. Після нашого болючого розставання в моєму оточенні всі дружньо уникали розмов про Варю, за що я їм безмежно вдячний дотепер. 

— Дивно так… — губи розтягнулися в сумній усмішці. — Ми колись мріяли про те, що у нас буде донька. Наче насмішка від колишньої, народити від мого ворога. 

Дарина.  

Даринка-мандаринка, я хотів так назвати доньку, Варя ж вперто наполягала на імені Альбіна, бо чомусь їй воно страшенно подобалося. Ми ще тоді жартували, що після родів зрозуміємо ким мала буде - Дариною чи Альбіною, яке ім'я їй буде більше підходити, так і назвемо. 

Даринка - копія Варі, точно, що мандаринка. Колір волосся, кучеряві завитки, носик… Тільки очі не її. Чорні, великі. Зате погляд точно в маму — прямий, глибокий, прямо в душу дивилася.

— А ти впевнений, що мала від Фролова? — продовжив ненависну тему Павло.

— Я всіх її багатих коханців не знаю, може і не від нього, - гірко промовив, усвідомлюючи сенс сказаного.

— А ти не думаєш, що це ваша спільна донька? — Павло скосив на мене погляд, не перестаючи жувати.

— Що, звісно, що ні… — я не стримав нервового смішка.

— Я б не був таким категоричним, - друг відставив пусту коробку й уважно поглянув на мене. - Плітки різні ходять містом. Тільки ти не в курсі. Мала ж народилася раніше терміну, одразу як ви розсталися, вісім місяців по тому, — він зробив пальцями жест “лапки”. — Не дивно?

— Що тут дивного? Діти народжуються недоношеними, це не рідкість у наш час, — я нервово стиснув палички в руці, нарешті розуміючи, до чого він веде.

— Тобто, те, що Варя була вагітна від тебе і приховала це — ти зовсім не розглядаєш?

— Дурня, вона тоді не була вагіт…

Різко замовк, подумки підраховуючи місяці. І, чорт, від усвідомлення того, що друг має рацію, мене наче окропом ошпарило. Але…

— Вона могла завагітніти від тебе, а приписати цю дитину Фролову, щоб не втратити грошовий мішок й швидко вискочити за нього заміж, — продовжив мої здогадки Павло. — Потім підкупила лікарів, якій їй “зменшили” термін вагітності…. Все виглядало дуже і дуже природно. 

Факти, які Павло накидав мені, здавалися логічними. Аж занадто логічними. Заради заможного життя може і не на таке піти. Але Варя б не змогла. Попри всю мою ненависть до неї… я знаю, що вона б так не вчинила.

— Навіть для Варі це огидний та низький поступок, — осік його впевнено. — Ні, дівчинка точно не від мене. 

— Ну-ну, Владе. Я б на твоєму місці все перевірив. ДНК-експертизу замовив чи прямо у Варі запитав…

— Так, все досить, — я зупинив його. — На ніч дурня в голову лізе. Це не моя дитина. І мені байдуже чи Фролов її батько. Все, закрили тему. Крапка. 

Підірвавшись на ноги, я сховався за дверима ванної кімнати. Стояв під струменями льодяного душу і, заплющивши очі, намагався змити спогади водою. Але марно. Воно так не працює. Скільки років я щосили вдавав байдужість до Варі… скільки років жив думками про неї…