Розділ 9

Варвара

Шкіру спини запекло навіть крізь тканину сорочки. Так буває, коли відчуваєш, що хтось дивиться на тебе. Третє око, шосте чуття, інтуїція, передбачення, чи як там це ще називаються езотерики. Я вдавала, що слухала Яна й ігнорувала дивні відчуття на тілі. Мигцем поглянула на офіціанта, що підніс нове замовлення, запідозривши, що можливо це він мене там проклинав за спиною. На відміну від Яна, я дійсно поводилася як невдячна клієнтка. Весь вечір хамовито та різко відповідала. Але хлопець був захоплений своєю роботою й не звертав на мене жодної уваги, тому це точно не він мені спину пропалював гнівним поглядом.

— Я чекаю на твоє остаточне рішення, Варю, — Ян з новим натхненням приклався до келиха, повертаючи мою увагу знову на себе. — І прямо зараз. Не чекаючи завтрашнього дня. Мені потрібно знати твою відповідь.

— А в мене є вибір? — моїх губ торкнулася сумна усмішка. — Але ти таку дурню несеш, якщо чесно, — втомлено підсумувала яскравий монолог Яна. Потерла втомлено скроні. Сперечатися з ним не залишилося ні сил, ні бажання. — Як ти це все уявляєш, ми стільки років не живемо разом, люди ж не сліпі… — замовкла, бо всередині, наче все різко покрилося кригою. Настільки швидко, що я буквально замерзла від неприємних відчуттів. Та що це таке відбувається?

Я декілька хвилин старанно намагалася не звертати увагу на дискомфорт, але все ж не витримала й обернулася. 

А краще б цього не робила. Завмерла б в одній позі й, слухаючи Яна, зовсім не рухалася. 

Бо через два столики я зустрілася поглядом з Владом.

Шкірою разом з мурашками пройшовся холодок, дихання завмерло, а серце, вдарившись об ребра, пустилося галопом. Знову Він? Якого дідька? Він мене переслідує чи що?

А поряд вже була не весела Міла-Людмила з посмішкою на всі сто, а його дорогенька мамуся, Богданна Сергіївна, та його батько, чесно, вже і не забулася його ініціали за стільки років.

Влад повільно цідив янтарну рідину й, не ховаючись, дивився прямо на мене. Здається, він ховав отруйну усмішку за обідком склянки.

— ... і в садок до Даринки піду спонсором...

Чорт, я одразу повернула погляд на Яна, сподіваючись що і він не помітив мого колишнього з його батьками. Ще тільки цього не вистачало до повного щастя.

— … Дарину я буду водити перший час, а ще ж вона в тебе плаванням займається, так? Це чудово, ще один плюс до моєї репутації, — Ян тарахкотів без угаву. Я уявлення не мала, про що він говорить, але з усіх сил вдавала сильну зацікавленість. — Варю..? — він витріщився на мене, запитально вигнувши брову. 

Дідько, не почула. Зовсім. Що ж він запитував?

— Ем, власне… — я зам'ялася й навмисне закашлялася, щоб якось прикрасити незручну паузу.

— Ти де літаєш? Зовсім мене не слухаєш?

— Щось мені недобре, — майже не збрехала.

В залі дійсно занадто душно, дихати не було чим. Я не знаю, чи дивився на мене Влад досі, але його погляд я буквально відчувала всім тілом.

— З тобою все нормально, Варя? Ти щось геть зблідла… — здавалося, Ян і сам перелякався від мого виду. 

Я ще раз інстинктивно повернулася, наче в пошуках офіціанта, і знову наштовхнулася на зневажливий погляд Влада. Він розмовляв з батьком, але ціпко тримав мене на контролі.

— Щось мені погано, цілий день нічого не їла, на ногах, от і маю тепер, — я помахала серветкою в обличчя, намагаючись втамувати істерику всередині мене. 

І чому я так на нього реагую? Він мені ніхто. Давно вже ніхто, а мене в жар кидає від однієї його присутності навіть у такому просторому приміщенні.

— Випий, полегшає, — Ян поспішно налив води з лимоном й протягнув мені склянку.

Я зробила декілька демонстративних ковтків, тільки б він відстав.

— Легше, Варю?

— Я мушу сходити у вбиральню, — видихнула. Всередині вирував вулкан почуттів, що заважав нормально дихати й думати.

— Тебе провести? — Ян почав підійматися зі стільця, але я зупинила його жестом руки.

— Я сама. Не потрібно, все добре, — мені навіть вдалося видавити з себе коротку посмішку аби його заспокоїти.

Шлях до вбиралень лежав впритул до столика Влада. Звісно, що можна було демонстративно обійти його, але це б виглядало максимально дивно та боягузливо. Між нами все завершилося сім років тому. Ми поставили крапку у наших відносинах, нехай і таку товсту та брудну, але все ж крапку. Я не мала причин ховатися. Але я мала таке саме право ходити в будь-який заклад нашого міста як і він. А його батьки… Вони мене найменше зараз хвилювали.

Гордо вирівнявши спину, я впевнено закрокувала до вбиралень. Тільки дарма переживала. Ні Влад, ні його батько чи нестерпна мамця не дивилися на мене. Вони були зайняті вибором страв. Але тільки сховавшись в одній із кабінок туалету, я змогла полегшено видихнути. Заплющила очі й, рахуючи до десяти, намагалася вирівняти дихання та прийти до себе.

— Все добре, все добре, — наче мантру повторювала пошепки.

Можливо, треба було привітатися з ним? Показати, що мене не зачепила ранішня ситуація в будиночку. Що мені байдуже на його швидкі побачення та принизливі слова. На все вже байдуже.

Тільки для чого він так дивився? Щоб змусити мене ніяковіти? 

Просто мука якась.

— Все добре, — ще раз повторила. Зробила глибокий вдих й вийшла із кабінки.

Декілька хвилин тримала долоні та зап'ястя під холодними струменями води, бажаючи повернути собі втрачену рівновагу. У відображенні дзеркала на мене дивилася та сама дев'ятнадцятирічна дівчина, яка малодушно приховала свою вагітність, а потім дуже швидко про це пошкодувала. Яка власними руками зруйнувала своє життя.

Але минулого не зміниш. І нема чого жаліти про нього через стільки років. 

Я недбало витерла зі щоки сльозинки, що зірвалися з очей. Дістала з сумочки червону помаду й акуратними рухами нафарбувала губи. 

— Мені на тебе байдуже, — впевнено промовила, немов Влад мене чув.