Розділ 8

Варвара

Я якраз встигла потягнутися до свого келиха й навіть дозволити попасти в рот декільком  краплям міцного винного напою, як ледве не вдавилася від істеричного смішка, який не змогла стримати.

— Фролов, але ти… — помахала головою, мимоволі зверхньо усміхаючись від ситуації, а потім одразу ж видихнула: — Ти взагалі не змінився. Точно такий самий Фролов як і раніше: нахабний, корисливий і взагалі безпринципний. Для тебе не існує людей — лише можливості, щоб їх використати. Гнида, одним словом, — прочистила горло й вдарила долонями по столу, підіймаючись. — Мені пора. А ти краще їдь додому та проспися, бо вже верзеш такі нісенітниці, що на голову не налазять. 

І поки Ян злісно примружився, щоб повернути мені якусь словесну огиду, я швидко його випередила:

— Ти вирішив шантажувати мене ж моїм проханням? Дитиною? Серйозно? Треба було щось краще придумати, бо я не повелася. 

— Сядь, Варю, — він буквально вціпився в моє обличчя поглядом. Люто. Холодно. З шаленою люттю, бо дозволила собі подібний тон. — Сядь, я сказав, — промовив сурово і кивком показав на мій стілець.

— А то що? — я провела поглядом по повному залу ресторану. Він же не буде мене бити при людях? І вже сміливіше повторила: — Що ти мені зробиш, Фролов?

— Побачиш, Варю, — пригрозив,  і я ще дві секунди засумнівавшись, все ж підкорилася. Бо знала, що може слідувати за подібною реакцією. Не раз вихапала по обличчю через його різку зміну настрою. Тому цього разу точно обійдуся.

— Сіла, — промовила те, що він і сам бачив. Але чомусь тепер не спішив говорити. — Я слухаю тебе, Яне, — намагалася звучати рівно, бо всередині все тремтіло. 

Ідіотка. І навіщо я тільки пішла з ним вечеряти? Поговорити хотіла? Такі люди не міняються.

— Я тебе врятував тоді… сім років тому, коли ти молила одружитися з тобою. Так?

Я мовчки проковтнула приниження, розбавлене з роздратуванням. 

— Ти знаєш, що у мене не було іншого виходу. Інакше…

— ... інакше твоя молодша сестричка залишилася в інтернаті. Десь років до вісімнадцяти, як і має бути в подібних закладах. Бо мама Влада все ж наслала на вас соціальну службу. Але ти попросила одружитися з тобою і допомогти звідти врятувати Таню, бо одинокій дівчині, яка ніде не працювала, не дозволили б опікунство. Все правильно говорю?

— Так, — тихо погодилася, мимоволі занурюючись у повний стан безвиході, як і тоді, сім років тому. 

Перед очима проносилися неприємні кадри. Я вагітна, мучилася від важкого токсикозу. Про роботу та навчання і думати не могла. Я постійно плакала й думала про Влада. А далі ставало тільки гірше. Пропажа рідної матері, неочікувана перевірка умов проживання соціальними працівниками, вилучення Тані з неблагополучної сім'ї… А ще Влад, який не захотів мене більше слухати й знати. Я хотіла признатися йому, розповісти як є. Попросити допомоги, але він заблокував мене в усіх соціальних мережах та змінив номер мобільного. 

— Я і записав Даринку на себе, щоб вона не росла без батька, — зневажливим тоном продовжив Фролов. — Помістив твою маму в реабілітаційний центр після її чергової появи. Оплачував декілька років її лікування, знову шукав по всім гадючникам, коли вона втекла зі своїм новим хахалем… Сестру влаштував в хороший університет, оплатив перший рік навчання. Але ж це все так, неважливо. Будь-хто б погодився так зробити. Будь-який багатий олень, такий як я. Я правильно кажу, Варя?

— Я все це знаю. Ти вирішив ще раз нагадати причину нашого шлюбу? Дорікнути моєю безвихідною ситуацією? Це зайве. 

— Я хочу впевнитися, що пам'ятаєш мою доброту, - Фролов повільно процідив крізь зуби свій напій. 

Сумна посмішка торкнулася моїх губ. Злість забулькала в мені, як газований напій після трясіння пляшки.

— Пам'ятаю. Чудово пам'ятаю. А ще я пам'ятаю, як вгамовувала тебе і твоїх друзів після ваших вечірок. Пам'ятаю, як отримувала ляпаси від тебе, бо ти не розумів де знаходишся. Пам'ятаю, як шлявся зі своїми одноразками й від тебе несло чужими жіночими парфумами після повернення додому. Все пам'ятаю, Яне. Занадто добре, хоча і мрію викинути ці спогади якомога далі з моєї голови.

Наш напружений діалог перервала мелодійна музика на фортепіано. Музикант майстерно торкався чорно-білих клавіш і весь зал синхронно перевів увагу на нього. 

— Той самий, що і в нас на розписі грав, який приємний збіг, — Фролов не стримав уїдливого коментаря.

— Хоч щось приємне за цілий вечір, — повернула йому ж різку відповідь.

— Ти теж не змінилася, Варю, — Ян перевернув свій келих, допиваючи напівсолодке до останньої краплі.

— Сприйму це як комплімент, — флегматично понизала плечима.

— Сприймай як хочеш, — фиркнув Фролов і закликав офіціанта до столика. — Мені байдуже. Головне, щоб ти виконала свою роль зразкової дружини майбутнього мера. І з малою проведи детальну інструкцію. Що, як і коли їй треба говорити та робити. Мені не треба сюрпризів. Переживемо виборчу кампанію і до побачення. Більше я тебе не потурбую. 

— Я все одно тебе не розумію, — важко видихнула. — Навіщо тоді твої погрози стосовно Даринки? 

— Я не знав, як на тебе можна повпливати, — Фролов тикнув в барну карту пальцем, коли офіціант підійшов до нього. — Ти сама дала мені козир в руки, не усвідомлюючи того. Якщо ти мені відмовиш, я розповім Владу, що ти спеціально приховувала від нього доньку. Що вона жила в страшних умовах, що ти час від часу пропадаєш в запоях, як і твоя біологічна мамаша… Я знайду як його переконати. За це не хвилюйся. Але якщо ти не погодишся на мої умови… Ти не мені зробиш гірше.

Мене так вразив спокій в його голосі, що я ледве стримувалася, щоб не вилити залишки зі свого келиха на його пихате обличчя. 

— Ти не говорив тоді нічого Владу? — запізніло здогадалася. — Він нічого не знав про мою вагітність, так? - мені не вдалося спокійно запитатися. Інтонація буквально кричала про мій стан.