Розділ 7.2.

— Я голодний, як вовк, — Ян витягнув ключ із замка запалювання, проігнорувавши моє запитання. Спеціально уникає чи що? - Складеш мені компанію? — він кивнув на приміщення ресторану. — Згадаємо старі добрі часи.

— Це зайве, — я спробувала уникнути вечері з колишнім. 

— Не зайве, Варя. Нам потрібно поговорити. І це точно краще робити з келихом напівсолодкого у руці.

Не давши мені відповісти, він покинув машину й, обігнувши капот, швидко відчинив мої дверцята.

— Я тебе не з'їм, Варю, не бійся, — подав він галантно руку. — Звичайна вечеря. Розмова по щирості. Не більше.

— Добре, — видихнула й вклала свою долоню в його.

Ян допоміг мені вийти й, не відпускаючи, провів до дверей ресторану. Давно я тут не була. Ще з часів нашого з Фроловим розпису. Новий дизайн, нове планування залів. Через сім років не тільки люди змінюються, а і місця. Не змінився лише пафос, яким цей заклад був просоченим завжди.

Хостес мило привітала нас і провела до вільного столика. Посадка в залі була повною. Хтось святкував день народження, а хтось прийшов на побачення. Шумно.

— Ми хоч будемо чути одне одного? — я зайняла свій стілець. 

— Не пам'ятаю, щоб в тебе колись були проблеми зі слухом, — Ян розплився у посмішці. — Та й ти не така стара, щоб рано оглухнути.

— А гумор в тебе залишився на тому самому рівні, — хмикнула, не оцінивши його жартів.

— Щось змінюється, а щось залишається вічним. Мій гумор і без того чудовий. Навіщо його змінювати?

— Я навіть сперечатися не буду.

— А я б з радістю з тобою посперечався. Любив наші сварки. Коли ти розлютовано трощила мій посуд і проклинала мене, — Фролов розсміявся, притискаючи кулак до свого рота. 

— Ти сам мене до такого доводив.

— Я ж не знав, що ти така емоційна. Як бик на кориді, перед яким помахали червоною ганчіркою.

— Яне, я дуже вдячна за твої такі… кхм… шикарні порівняння, але давай ближче до нашої розмови. 

— От вмієш ти зіпсувати такий милий момент, — Фролов жестом руки покликав офіціанта.

Буквально за секунду на столі з'явилися дві картки меню.

— Якщо чесно, то я їхав до тебе на роботу, бо і мені потрібна твоя допомога, — випалив неочікувано Ян.

Я підсвідомо напружилася. У нього проблеми? Але чим я зможу йому допомогти? Навіть грошей не позичу, бо немає.

— Яка допомога? — ковтнула в'язку слину. Щось мені це все не подобається.

— Добрий вечір! — нас перебив офіціант. Хлопець в червоній клітчастій сорочці та чорним метеликом вручив ще і дві барні карти. — Мене звати Тарас, і я сьогодні буду вашим офіціантом. Замовите одразу чи мені підійти пізніше?

— Пізніше, — відрізала я, — нетерпляче очікуючи пояснення від Фролова.

— Два келихи, будь ласка, напівсолодкого, — Ян все ж зробив замовлення та відпустив офіціанта. — Не люблю говорити про серйозні речі насухо, — підморгнув мені.

— Ти спеціально час тягнеш?

— Ні, вибач, це звичайна ввічливість, — Фролов потягнувся до кошичка з хлібом. Витягнув одну скибочку й відщепнув пальцями шматочок, подрібнюючи його до крихт. Він нервувався, і це було помітно. —Я хочу, щоб ти знову стала моєю дружиною.

— Що? — я не стримала голосно викрику, чим звернула увагу інших гостей ресторану. 

— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, Варя, — повільно повторив він.

— Ти щось там випив дорогою до мене чи що? Яка ще дружина? Ми і так за всіма документами офіційно одружені. Чого тобі ще від мене треба?

Фролов оглянувся по сторонах, наче боявся, що його хтось підслуховує.

— Я подаюся на посаду мера, — тихо продовжив він. — Сам не очікував, що до цього дійде, але у долі інші плани. І в мене дуже високі шанси.

— Я тебе вітаю, Яне. Я тут яким боком?

Я не стрималася, дозволяючи істеричному смішку зірватися з моїх губ. Хоча було зовсім невесело.

— Ти хочеш, щоб проголосувала за тебе? Для цього не обов'язково знову грати у сім'ю.

Фролов відкрив рота, щоб відповісти, але офіціант знову нас перебив, поставивши на столі два келихи. 

— Готові зробити замовлення?

— Ми вас пізніше покличемо, — я не дивилася на нього. Лише в нахабні сині очі навпроти.

— Ти така серйозна, Варю, — театрально обурився Ян. — Аж страшно. Але мені подобається.

Я відчула тепло його долоні на своїй, і одразу ж відсмикнула руку. 

— Яне, я тебе слухаю. Далі.

Фролов зітхнув.

— Як ти пам'ятаєш, я любив трішки погуляти… кхм… з наслідками та розборками в поліції. 

— Чудово пам'ятаю.

— Ну, так от… — він зробив швидкий ковток дорогого напою. — Мій маркетолог сказав, що мене врятує наявність сім'ї. Це буде шикарним плюсом до моєї репутації. А оскільки у мене вже є дружина та донька… — Фролов зобразив пальцями жест “лапки”. —То це тільки на краще.

— Ти хочеш, щоб я тобі підіграла? 

— Так. Нічого важкого. Треба походити на інтерв'ю зі мною, пережити декілька фотосесій, нападки журналістів… В принципі, це все. 

— Вибач, Яне, але я не маю на це ані часу, ані будь-якого бажання.

— Варя, ти не зрозуміла мене, — Фролов нахилився до мене й перейшов на шепіт. — Це не прохання. Ти мені допомагаєш, а я тобі. Інакше — я допоможу Владу дізнатися правду і забрати в тебе малу.