Розділ 6.2.

Після сніданку, який я все ж нашвидкуруч приготувала, ті самі гарячі бутерброди з усього, що було в холодильнику, я, Таня і Даринка пішли у своїх справах. Одна в університет, інша - в садочок. Дякувати Богу, доньку ще можна проводити ціле літо у своїй групі, бо брати її з собою на роботу я не могла. Занадто багато справ, щоб Даринка просто сиділа в моєму кабінеті, втупившися в мультики. До школи залишилося три місяці, я хотіла, щоб донька розвивалася серед однолітків, а не нудьгувала в гаджеті, поки я завершу свій робочий день.

— Варвара Юріївна, можна вас? Там клієнти скаржаться… — одна з покоївок увірвалася в мій кабінет.

Я приклала палець до губ й притиснула мобільний до вуха.

— Тільки не кажи, що знову проблеми з каналізацією, — я передчасно зітхнула, — майстер буде лише через годину. Не раніше.

— Скажу, — гнівно видихнув шеф-кухар на тій стороні телефона. — Бо труби не витримали, як я і поперджав. Кухня поки ціла, зате туалети затопило. Не критично, але все ж. Ми вже все перекрили. Треба шукати аварійну бригаду, один сантехнік не справиться.

— Я зараз їх пришвидшу, — пообіцяла. — Поки відпочиньте. Ресторан зачиніть. Сніданок гостям потрібно замовити в когось з наших компаньйонів і подати в будиночки. Перепросіть за незручності. Поговоріть з гостями. Не панікуй тільки, я все вирішу. Каналізацію полагодять. Домовилися?

— Але, Варя, я відомий шеф-кухар, за мене боролися ресторани у Франції, Італії, я не якась там прислуга…

— Акім Филипович, я все сказала, — жорстко відрізала. 

Доводилося так розмовляти, бо по-іншому не доходило. Інакше проігнорують або закомандують по-своєму.

Я нещодавно обійняла посаду менеджера у готельно-відпочинковому комплексі, і через мій вік персонал часто сприймав мене несерйозно. І всім все одно, що в кінці робочого дня я хотіла плакати від втоми та постійної біготні, але я трималася за цю роботу, бо мені потрібно годувати доньку та сестру. А ще ж у Даринки школа попереду, стільки витрат…

— Варваро Юріївно, ви все? — покоївка здається почала втрачати залишки терпіння, переминаючись з ноги на ногу на порозі кабінету.

Я відставила мобільний, втомлено розтираючи скроні пальцями. Тільки початок роботи, а я вже хотіла якнайшвидше потрапити додому.

— Так, Соня, я все. Кажи, що там трапилося?

— Там гості, що вночі заїхали… 

— І що з ними? 

— Ну, вони… цей…

— Соня, ти можеш нормально пояснити? Що значить “вони цей”?

— Вони займалися коханням, — прошепотіла швидко. — Голосно займалися,  — Соня почервоніла до кінчиків вух.

— І що? — я не розуміла її претензій. — Багато наших гостей спеціально знімають будиночки саме для цього. — Але стіни звукоізольовані, я не думаю, що вони прям сильно комусь заважають.

— Але там дівчина… Вона д-у-у-ж-же-е криклива, нічого не рятує, — Соня театрально скривилася. — Її там наче вбивають чи розпеченим кілком мучать, - обличчя покоївки остаточно перетворилося на помідор. Засоромилася по повній.

— То попроси її поводитися тихіше. Соня, ну, йо-ма-йо, і так проблем вистачає, так ще тебе вчити елементарним речам, — я паралельно почала шукати номер аварійної бригади, бо відчувала, ще пару хвилин затримки й шеф-кухар мене особисто четвертує.

— Але я просила, — покоївка винувато промовила. — Але дівчина… вона завуальовано послала мене на три букви та сказала, щоб я принесла їм кави та круасанів… Може, ви з нею поговорите? Будь ласка, — Соня склала руки в молитовному жесті.

— Ох, добре, зараз сходжу. Який це будиночок?

— Восьмий, — вже весело повідомила покоївка. — Вони о четвертій ранку заїхали…

— Я зрозуміла, Соня, — зупинила її різко. — Я з ними поговорю, а ти принеси круасани та каву.

Подумки записала у плани на вечір провести окрему профілактичну бесіду з персоналом та відношенням до їх обов'язків. Я не повинна відриватися через дрібниці й забувати про власну роботу, бо покоївки не справляються.

Я швидко побігла алеєю, ігноруючи високі підбори. Зупинилася біля дверей потрібного будиночка, машинально провела долонями по сукні, розгладжуючи відсутні складки.

— Хто там? — донеслося з тієї сторони.

Дуже знайомий голос. Чи то вже здається? Я напружилася.

— Менеджер комплексу. Чи не могли б ви відчинити? — проговорила впевнено та натягнула фальшиву посмішку, як вчили на курсі конфліктології.

Переді мною в одну мить з'явилася дівчина, яку я б останньою хотіла зараз бачити. Люда, тьфу ти, Міла, однокласниця, інфлюєнсерка та ледь не богиня жіночої психології, стояла в одному рушнику, який обмотала навколо тіла. Тільки не кажи, що вона тут з Владом. Я цієї ганьби не переживу.

— Варя, ти? Серйозно? — запищала вона радісно і кинулася обіймати мене, наче ми старі подруги. — Оце так доля нас зводить. Вчора в ресторані, сьогодні вже в готелі… 

— Я у справах, Міла, — обережно звільнилася з її обіймів й мимоволі поглянула їй за спину.

На підлозі валявся одяг, жіночі туфлі, білизна… Пусті пляшки та золотисті фантики від шоколадних цукерок. Я знову повернула собі чергову посмішку й проговорила на одному видиху:

— Інші гості жаліються, що ви дуже шумите, — ще раз кинула погляд всередину, надіючись, що там все ж не мій колишній. — У тебе все добре, Міло?

Але її супер - коханця я не помітила, тому думку про Влада прогнала з голови. 

Він би не упустив шанс мене принизити. 

А у Люди запитуватися про таке дико й невиховано. 

Хтозна, скільки в неї таких пристрасних багатих чоловіків. Я потім сама гляну прізвище гостей з восьмого будиночка в реєстраційній формі. Просто так. Для власного душевного спокою.

— Ой, Варю, краще не буває, — Міла розплилася в задоволеній посмішці, відмахнулася. Вона нагадувала ситу кішку, яка дісталася до баночки зі сметаною. — І я тебе почула — буду тихо, наскільки це можливо з таким мужиком, — підморгнула вона мені. — Пам'ятаєш, той, що я вчора мала з ним побачення…