Розділ 5.2.

Вхідні двері з силою зачинилися, і я зрозуміла, що сестра пішла прогулятися. Охолонути під під'їздом. Вона часто так робила, коли ми сварилися, щоб не наговорити гидот, про які потім пошкодує.

Я залишила вечерю на столі, до якої майже не торкнулася, та поспішила до доньки в кімнату. 

— Можна? — просунула голову в простір між дверима та рамою. 

— Мамуся, а ти досі волосся не висушила, — замість дозволу промовила Даринка. — Завтра не зможеш розчесати. Будеш схожа на Каштанчика, — розсміялася вона зі свого порівняння.

Я інстинктивно торкнулася мокрих пасм, які лежали на моїх плечах. Посміхнулася у відповідь. Донька права. Завтра я їх не розчешу. Але мене це хвилювало найменше. 

— В тебе через шість днів змагання, — почала обережно розмову й присіла біля неї. — Готова? — погладила грайливе цуценя, що забралося до мене на коліна.

Даринка професійно займається плаванням. Близько двох років.

Схоже, гени батька  взяли своє, бо я плавати вмію лише каменем на дно. Взагалі без шансів виплисти. Тому я на пляжі тільки засмагаю, коли ж доньку від води не відтягнути. І заради її безпеки я повела в місцевий спортивний центр, щоб та опанувала основні навички плавання. Але не розрахувала, що Даринка із захопленням буде відвідувати кожне заняття і вже через пів року поїде на своє перше змагання, з якого повернеться переможницею. А потім знову. І знову. Здобуватиме медалі та кубки.

І назад здавати було пізно. 

Донька горіла плаванням, а я мимоволі зрівнювала, як вона схожа на свого батька. Окрім, кольору волосся, все в неї було від Влада. Розріз очей, ніс, форма губ… Родимка на плечі у вигляді сердечка. Навіть, його шалена впертість та настирливість передалася Даринці. Буде йти до кінця, поки не доб'ється свого. 

— Якщо чесно, — донька задумливо закусила нижню губку, зітхнула, — то я трохи боюся, — призналася вона й прилутилася до мене. — Боюся, що зганьблюся.

— Але це ж чергові заняття. Навіть не всеукраїнського рівня. Тобі нема за що переживати, — заправила її руденьке пасмо волосся, що вибилося з коси.

— А тренерка каже, що ці тренування важливіші за будь-які інші, — сумно продовжила Даринка. 

— Вона завжди так каже, — хмикнула тихо.

— Альбіна Ігорівна каже, що ми маємо показати себе дуже добре, бо від цих змагань залежить доля центру. Нас можуть закрити.

— Це вона так сказала? 

— Ми з дівчатами підслухали, як вона це розповідала директору. І дуже плакала…

Я на мить задумалася. Невже все так погано? Комусь заважає спортивний центр в центрі міста? Потрібна нова забудова на елітній ділянці?

— Все буде добре, Даринко, — поспішила заспокоїти свою маленьку. — Ніхто ваш центр не закриє. І змагання пройдуть на найвищому рівні. Ти обов'язково переможеш.

— Але Альбіна Ігорівна…

— Альбіна Ігорівна плакала через інші причини. В неї ж скоро весілля. Переживає. Часто від таких сильних переживань і хочеться плакати…

Каштанчик не дав договорити, а неконтрольованим стрибунцем почав носитися по моїх ногах, а потім зовсім вибіг з кімнати.

Таня повернулася. Цуценя завжди всіх біжить зустрічати. 

— Там твій… — сестра запнулася, коли побачила, що Даринка сидить поруч. Витерла з чола мокрі краплі. — Кхм… твій знайомий і досі стоїть на вулиці.

Я здивовано витріщила на неї очі.

— Влад? — промовила одними губами, щоб донька, не дай Боже, зайвий раз не почула його ім'я.

— Він.

— Там же дощ періщить…

— І що?

— А чому він мокне?

— А я звідки знаю? Варю, біжи й запитай його, раз так цікаво. Може, думу думає, як великий філософ, ігноруючи дощ, вітер, бо душевний біль сильніший за фізичний… — театрально пояснила сестра.

— Думаєш, здогадався про… — я кивком показала на Даринку.

— Все може бути. Він в тебе не дурний. І краще тобі самій признатися, а не щоб хтось допоміг. Доброзичливців вистачає.

Липкий холодок полоскотав мені спину. Мені не було страшно, скоріше, ніяково. Відчувала себе найбільшою брехункою на світі, яку спіймали на брехні. 

Влад не зможе нічого довести. За всіма документами Даринка — донька Фролова. Ніякого відношення до мого колишнього вона не має.

Таня на моє мовчання помахала головою та пішла у ванну кімнату, а я навшпиньках пробралася до вікна, наче боялася, що мене хтось помітить. 

Мені на нього байдуже. Просто гляну… Може, йому там погано стало. Хтозна. А потім я винна буду. Його мамця мені цього не пробачить.

Я обережно відтягнула цупку штору і, примружившись, шукала Влада на вулиці. Сильні краплі дощу щосили били по склу, заважаючи роздивитися обстановку. Пусті лавки, дерева, неподалік розгорнуте нове будівництво. Наче нікого знизу не було. Влад вже пішов?

Ну що ж. Дарма тільки хвилювалася.

Ще декілька хвилин я вдивлялася на зливу, що не думала зупинятися, і в один момент я відчула, як моє обличчя різко почало горіти, немов від опіку. Я знову опустила погляд на вулицю і ледве не вдавилася слиною від страху. Влад, немов один із вершників апокаліпсиса, стояв під дощем і пиляв мене очима. В дорогому костюмі, в шкіряних туфлях, що були безнадійно зіпсовані… Чому він не йде додому? Хоче мене налякати чи що?

Я різко смикнула штору, ховаючись від нього. Нехай лякає когось іншого.

— Мам, а чому ти підглядаєш за тим дядьком? — неочікувано поцікавилася Даринка. 

Я і не помітила, що донька весь час стояла поруч. 

— Я…не за ним підглядала, — малодушно збрехала, як маленька дівчинка. — Давай, виберемо сукню на завтра в садок? —  швидко перевела тему.

— І бантики? — донька радісно підхопила ідею. 

— І бантики, — поцілувала Даринку в голову, намагаючись заспокоїтися.

Влад ніколи не дізнається, що в нього є донька. Я не дозволю цього зробити.