Розділ 4.2.

Близько сорока хвилин я витратив лише, кружляючи в пошуках потрібного будинку. Навігатор привів мене до старого хлібозаводу, ніяких житлових приміщень тут і близько не було. 

Таня надурила з адресою? Сильний дощ прогнав людей з вулиці. Нікого, хто б підказав, куди мені треба їхати. Час йшов, а мої пошуки затягувалися. Старі склади, завод, високий паркан… Ніякої багатоповерхівки.

Я вже хотів послати все до бісової матері й повернутися в готель, але на тротуарі замайоріла знайома фігура. Джинси, світла теніска. Варя.

Серце пропустило удар, дихання почастішало. 

Накривши голову пакетом із супермаркету, вона щосили бігла, раз за разом влітаючи ногами в широкі калюжі. Приваблива, тендітна, беззахисна, як і сім років тому. 

Так, Піднебесний, що за реакція? Я змахнув головою, проганяючи марево. Наче хлопчак на першому побаченні. Я змусив себе відвести від неї погляд, щоб не влетіти у найближчий стовб, але швидкість не зменшував. Слідкував за нею і відчував себе латентним маніяком, який ніяк не може дати спокій майбутній жертві.

Я просто віддам їй телефон. Нічого такого. І треба ж глянути, де ця принцеса тепер живе, через який палац зі мною тоді розійшлася.

— Чорт! — різко натиснув на гальма, ховаючи обличчя.

 Варя вирішила в одну мить перейти дорогу і на пішохідному переході зменшила між нами відстань. 

Що за…? Невже помітила?

Але доля сьогодні була на моєму боці. Моя колишня пройшла поблизу, але так і не підняла на мене свій погляд. Ще метрів десять минула й, неочікувано для мене, звернула в непримітний провулок. Там теж є дорога? Навігатор її вперто не бачив. Схоже, машиною там не проїхати. Тільки пішки.

Ну що ж, Мандаринко, йду за тобою. 

Я вийшов з автомобіля й, прикривши голову долонею від удару сильних крапель дощу, побіг слідом. Тільки й встиг помітити, як рудоволоса колишня зникла в одному з під'їздів новобудови. 

Ідіота кусок. Не помітити шестиповерхову будівлю за поворотом й кружляти стільки біля хлібозаводу. Зовсім перестав адекватно думати, варто було Варі з'явитися в моєму життя. Швидким кроком я пробігся по калюжах й закляк перед вхідними дверима під'їзду. 

Чи варто ворушити стару рану? Може, дійсно залишити її телефон собі і забути про це як сон? Навіщо так принижуватися? Вона ж мене зрадила, кинула, а я бігаю за нею як побите цуценя.

Але доля вирішила за мене, бо саме в цей момент двері розчахнулися і з них вибіг вусатий дідусь зі сміттєвим пакетом. 

— Послала моя карга в такий дощ сміття викидати, представляєте? — помітивши мене, пожалівся. — Бо їй, бачте, смердить сильно на кухні, а я маю мокнути.

— Жінки, — розвів руками, — маємо любити їх та приймати якими вони є, — додав, вдаючи розуміння. 

— Та я її то люблю… вже сорок дев'ять років як, але ж нерви і досі робить. А ви до кого? — мазнув по мені підозрілим поглядом.

— Я шукаю Фролову Варвару, мою знайому, вечеряли разом, — на ходу придумав брехню, — а вона мобільний в машині забула, хотів повернути, тільки номера квартири не знаю.

Думав, не проканає. 

— Варька? Та що ж там знати, — дідусь відмахнувся весело. — Сорок шоста квартира, четвертий поверх, але ліфта немає, так що ніжками, ніжками, — посміхнувся мені і зник під струменями зливи зі своїм сміттєвим пакетом.

Ну що ж. Все складалося занадто добре. Підозріло добре.

Варя, не я один хотів, доля веліла мені повернути твій телефон.

Перестрибуючи декілька сходинок за раз, я миттю піднявся на потрібний поверх. Будинок новий, акуратний коридор, невеликі пальми у горщиках… Не хороми, але і не та нора, де вона жила з мамою.

Сорок шоста. Підійняв кулак, щоб постукати, бо не знайшов дзвінка. Тричі розмірено вдарив по деревинній поверхні. Впевнено. Не видаючи своє внутрішнє хвилювання.

Я спокійний як удав. Тобі не вдасться вивести мене з рівноваги, мандаринко.

Мандаринко? Після всього, що вона мені зробила, я ще смію її так лагідно називати?

Я все ще її ненавиджу. І час не підвладний щось змінити.

— Вже йду, — почулося з тієї сторони, і двері вмить відчинилися. 

Варя. Волосся мокре, практично вогняного кольору, в ніс вдарив аромат шампуню. На тілі махровий халат. Щойно з душу? І коли тільки встигла...

Я мовчки дивився на тонку шию, краплі з волосся кривими доріжками стікали по шкірі, ховаючись у тканині халата. Ковтнув слину, що різко перетворилася на в'язку речовину. Я хотів би простежити пальцями шлях кожної краплини, але швидко осік себе. Про що я думаю взагалі?

— Ти…? — нарешті Варя розірвала наше мовчання.

— Я, — коротко.

— Ти що тут робиш?

— Ти мобільний загубила, — я покрутив в руках її гаджет для правдивості своїх слів, — хотів повернути.

— Так це ти з Танею говорив… —Варя кинула короткий погляд всередину квартири. — Вона вже думала, що аферист.

Я нічого не відповів. Не буду ж виправдовуватися, що змінив голос, щоб дізнатися її адресу.

— Давай, Владе.

— Що?

— Ну, телефон, ти ж за цим прийшов? — Варя уважно поглянула мені в очі, немов намагалася прочитати потаємні думки.

— Так, звісно, — ледве не заїкаючись, промовив, а подумки себе насварив за реакцію. 

Я маю триматися впевнено. Спокійно. 

Я протягнув руку з мобільним. На мить кінчики наших пальців зіштовхнулися, і Варя відсмикнула свою руку як від опіку. Знову мовчання. Я дивився на неї, на коридор за спиною. Чисто. Затишно. Пахло запеченим м'ясом та випічкою. Вечеря, про яку говорила Таня?

— Дякую, Владе, — глухо віддячила Варя. — Можеш, повертатися в ресторан. Там твоя подружка зачекалася.

— І кавою навіть не пригостиш? — посміхнувся через силу. Було боляче чути її нову байдужість.

— В мене розчинна, несмачна. Тобі не сподобається.

Йди вже. Вона не хоче тебе бачити. Не ганьбися до останнього.