Розділ 4.1.

Влад

Наші дні

Я її не зустріну. 

Так я себе переконував, коли повертався в рідне містечко. Скільки років пройшло, Варвара напевне давно вже переїхала в столицю чи взагалі за кордон. Туди, де є багато грошей і вона не відчуватиме себе жебрачкою.

Майже сім років мене тут не було, навіть, мама, яка панічно боялася подорожувати літаком, сама навідувалася в гості. Батько ж після перенесеного інфаркту залишався вдома й розмовляв зі мною лише по відеодзвінках. Старі друзі, однокласники, знайомі - я мало з ким контактував. Всі в одну мить перетворилися на людей з мого минулого, а Варя… вона вже давно стала для мене фантомним спогадом. Не більше.

Весь день я провів у справах. Мене запросив мер міста для відкриття благодійного спортивного центру для дітей-сиріт, який назвали на мою честь, майстра спорту міжнародного класу, відомого уродженця цього населеного пункту.

Сім днів я провів у справах. За сім днів я ні разу не перетнувся з Варею. І зрозумів, що це доля. Все давно вирішено. Нам не суджено ще раз побачитися. 

Ага, рівно до того моменту, коли не вирішив сходити на побачення з однією блогеркою, що мріяла про інтерв'ю зі мною і не раз натякала на палке продовження.

А я що? Неодружений, постійної дівчини не маю, причин, щоб відмовитися від довгоногої кралі не було.

І все було б чудово. Якби в момент солодких сюсюкань з блогеркою на мої очі не потрапила Варя. Спочатку я вирішив, що мене заглючило. Просто схожа дівчина. Після її феєричного падіння на підлогу я кулею кинувся допомагати. Навіщо? А фіг його знає. Чисто інстинктивно, не керуючись здоровим глуздом.

— Варвара, ти? — запитав очевидне. 

Старі, поношені джинси, теніска, більше схожа на службову. Занадто бідно одягнена, невже її грошовитий чоловік покинув? Мокра, втомлена, вона стояла і тремтіла, але з тим самим гонором. Ні на секунду не відвела погляд, дивилася з викликом.

— Так, Владе, це я, — відповіла, гордо піднявши голову. — Пусти. Мені пора.

І кинулася навтьоки, залишивши мене в повній розгубленості та шокові. Не так я очікував її побачити. І зреагувати також. Ще подумає, що я досі в неї закоханий…

— Владусику, — нудотно-солодкий голос Міли вирвав мене з роздумів. — А ти що знаєш Варю? 

— Колись були знайомі, — сухо пояснив. 

— Серйозно? — вона захоплено ахнула. — Який збіг! А ми разом в школі навчалися…

Я вже не слухав її пискляву розповідь, а на всі очі витріщився на мобільний, що лежав біля ніжки стола. Сто відсотків Варя загубила. Після недовгих сумнівів я підняв гаджет з підлоги. Не айфон, а зовсім стара модель телефону ще й з екраном в тріщинках. Багатий чоловік не балував її? Щось не сходилася картинка в моїй голові з тією, яку я побачив. 

— Я мушу йти, — різко повідомив Мілі.

— Але як… а готель? Я думала, ми разом підемо…

— У мене виникли невідкладні справи, Міло, — міцно стискаючи мобільний пальцями, думками я вже був далеко. Точно не в ресторані. — А ти повечеряй. Запиши на мій рахунок все, що забажаєш, — поспішив компенсувати невдоволення блогерки. Їй ще про мене пост писати.

Я просто поверну їй телефон. Нічого такого. Ніяких зайвих думок. Мені байдуже на неї. Як адекватний чоловік я зобов'язаний це зробити, адже не схоже, що вона мала зайві гроші, мобільний їй потрібен. І заодно подивлюся в яких хоромах вона живе. На що мене проміняла. 

Поки я крокував до стоянки під проливним дощем, мобільний в моїй долоні затредзвенів з усієї сили. На екрані висвітлилося “Сестричка”, і я завмер, як спійманий злодій на місці. Таня? І що робити? Відповісти? 

Пірнув у салон автомобіля й, прочистивши горло, нарешті натиснув на кнопку виклику:

— Сістер, ти де пропала? — почулося з тієї сторони телефону. — Вечеря стигне, ми з Даринкою вже зачекалися тебе. 

Даринка? В неї є донька. А чого я дивуюся? Вона ж заміж вискочила. Звісно, що і дитину народила.

— Варя, ти чуєш мене?

— Це не Варя, — трохи змінивши голос, промовив. Не хотів, щоб мене так швидко впізнали. 

— А хто? - здивувалася Таня. - Чому у вас мобільний моєї сестри?

— Розумієте, вона загубила телефон в ресторані. Я випадково його знайшов. Не підкажете адресу, щоб я привіз його?

Невелика пауза.

— Вулиця Солов'їна, будинок шість. Я спущуся до під'їзду, коли під'їдете. 

— Добре. 

— Але грошей ви не отримаєте, — загрозливо попередила. — Якщо ви аферист, то вже залишіть цей телефон собі…

— Я не аферист. І грошей мені непотрібно. Поверну телефон і розбіжимося.

— Не вірю я в такий альтруїзм, звісно, — Таня зітхнула, — але діло ваше. Чекаю.

Секунду на роздуми і я ще встиг ляпнути нісенітницю, перш ніж сестра Варі натиснула відбій.

— А яке прізвище у Варвари?

Ми мовчали рівно п'ять секунд. Мені чомусь життєво важливо знати, яке зараз у неї прізвище. 

— Фролова… А що?

Дихання перехопило на мить, нутрощі скрутило від болю. Все ж вона за нього вийшла заміж. За того багатого друга, про якого просила не турбуватися та не ревнувати. Прізвище його носить. Пам'ять про її зраду іржавим цвяхом пройшлася по серцю. А я надіявся, що мене за стільки років попустило.

— Ви якийсь дивний... маніяк чи що? — Таня не стрималася. — Краще залиште телефон собі, він і так ледве дихає.

І відключилася.

А я, не контролюючи свої рухи, завів автомобіль й на всіх парах нісся вулицями міста за потрібною адресою. Отже, вулиця Солов'їна, будинок шість…