Розділ 3.3.

Тільки після того, як залишилася сама, я змогла полегшено видихнути. Ця жінка, наче токсичний газ, все заповнила собою, отруюючи присутніх поруч. Обійнявши живіт руками, я підійшла до ліжка й сіла на край. Схлип вирвався з моїх грудей. Розгублена, налякана, збентежена. Я взагалі не знала, що мені робити. Богданна Сергіївна права. Я не найкраща пара її сину, але батьків не вибирають. Я не мріяла народитися в сім'ї алкоголічки й не знати свого батька, а потім щосили доводити світу, що нормальна. І що не треба мене цуратися та зневажати.

Ще раз поглянула на тест, який зі злості кинула на підлогу Богданна Сергіївна. Дві смужки, які налякали мене вранці, зараз здавалися невинними. Діти не завжди приходять, коли ти собі плануєш. І наша прийшла саме в той момент, коли ніхто із нас не очікував. 

І що робити? Десятий раз задавала собі запитання, на яке не знала відповіді. Влад ж дійсно покине спорт заради нас з дитиною. Залишиться в нашому маленькому містечку замість того, щоб об'їздити весь світ, здобуваючи славу та почесне визнання. 

Але і позбуватися від вагітності я не хочу… Та й не зможу… Вранці ще сумнівалася, а в цю секунду зрозуміла, що не наважуся на такий крок. Як я буду після такого жити, знаючи, що натворила?

Поки я тонула у важких думках, металеві ворота відчинилися з характерним скрипом.

Влад.

В одну мить я змусила сльози зупинитися й натягнути на обличчя серйозний вид. Витерла рукавом пальто мокрі щоки й швидко підійняла тест з підлоги, ховаючи його до себе в рюкзак. Наче все. Він ні про що не здогадається.

Я встала навпроти дверей. Пригладила пальто, пройшлася долонею по волоссі й завмерла, очікуючи Влада. Вхідні двері відчинилися, донеслися радісні верески Богданни Сергіївни, звуки спортивних сумок, які він поставив на підлогу, і його голос, який переконував маму, що все розповість потім, спочатку хоче побачити мене.

— Варя, як же я сумував, — Влад видихнув він з таким полегшенням та щастям, що моє серце боляче стиснулося до розмірів тенісного м'ячика.

Ось він, такий рідний, коханий, такий мій… Як йому збрехати? Як власними руками розірвати наші стосунки? Я ж більше ніколи його не побачу… Він мені не пробачить мою брехню.

У два кроки Влад скоротив між нами відстань й, підхопивши мене на руки, міцно притиснув до себе. Сніжинки на його пуховику до кінця не розтали, від нього несло холодом, але очі його горіли щастям. Він так радів мені. Як я маю йому сказати… Засмутити. 

— Як же я скучив, мандаринко. Думав, зійду з розуму за ці дні без тебе.

Я ковтнула болючу грудку в горлі, щосили намагаючись не розревітися. 

Як же боляче. Не треба тягнути більше. Треба сказати.

Але спочатку я хотіла попрощатися. По-своєму. Мовчки, нічого не пояснюючи. Я вдихала запах його парфуму та вуличного морозу. Пройшлася пальчиками по його шиї, заплуталася у волоссі. Поцілунок. Ні, він буде зайвий.

— Влад, постав мене, — суворо наказала.

— Що? 

— Опусти мене на підлогу.

Влад без особливого задоволення послухався мене.

— Варя, щось сталося? — нахмурився він. — Ти якась не така, як завжди. З Танею щось? Чи в університеті проблеми? Мама начудила?

— Ми розстаємося, Владе, —  випалила так швидко, що і сама до кінця не зрозуміла як.

На обличчі коханого промайнула тінь паніки та шоку. Я відвела погляд, неспромога дивитися йому в очі.

— Це жарт, Варя? Ти вирішила мене розіграти з дороги?

— Я не жартую, — беземоційно промовила.

Як же було боляче та важко. 

— Варя, що на тебе найшло? Сьогодні ж вранці ти говорила телефоном, що кохаєш мене, — Влад спробував підчепити моє підборіддя, щоб підняти голову, змусити дивитися на нього, але я не дала цього зробити. 

Злісно вдарила його по руці й відсторонилася. Підійняла рюкзак з ліжка.

— Я брехала, щоб ти не накрутив себе дорогою додому. Хтозна, як би ти відреагував на наше розставання.

— Мандаринка, я тебе прошу… — Влад спіймав мене за зап'ястя, — давай нормально поговоримо. Що сталося? Я не вірю в таке різке бажання завершити наші стосунки. Ти щось недоговорюєш…

— Я знайшла іншого. Багатого, з машиною, він пропонує переїхати в його квартиру в центрі міста, — на ходу придумала ідіотську причину. 

— Що? Мандаринко, ти б так ніколи не вчинила. Ти зовсім не меркантильна, я тебе знаю.

Звісно, що не вчинила б. Але іншого пояснення я придумати зараз не в змозі.

— Я втомилася так жити Владе! — істерично крикнула, розмахуючи руками. — Рахувати останні копійки, їздити на маршрутках, бачитися на вихідних. Я хочу ходити в ресторани, отримувати дорогі подарунки… Хочу відчути себе дівчиною, а не жебрачкою!

— Варя, — Влад розгублено потер долонями обличчя. — Я цього року закінчую п'ятий курс, ти ж знаєш, далі знайду роботу і все в нас буде. Далі буде легше. Я буду багато працювати та старатися, щоб тобі не було зі мною погано. Обіцяю. Тільки не кидай мене, я благаю. Я не зможу без тебе… —  він підійшов зі спини, притискаючи мене міцно до себе.

Давлячись слізьми, я прижмурила очі й молила себе не здаватися. Пізно давати задню. Я вже все вирішила. 

— Владе, досить! Я не хочу чекати, я втомилася! Я хочу вже нормально жити! Я більше тебе не кохаю, чуєш?

Очі Влада вмить перетворилися в холодні, лячні камені. Здавалося, він відчув таке розчарування, що вбило його почуття назавжди.

— Ти покохала іншого? Того… багатого? — прохрипів він відчайдушно. 

— Так. Саме його. Він мені дає все, що я хочу. Його легко кохати, на відміну від тебе.

Я обійшла його й, обернувшися перед дверима, промовила:

— Прощай, Владе. Бережи себе.

Він недослухав. Схопив рамки з нашими фотографіями й з усієї люті жбурнув їх у стіну. Я перелякано здригнулася, прикриваючи долонею рота.

— Пішла геть, Варя, — рявкнув до мене. — Я більше тебе знати не хочу.

Я коротко кивнула й вибігла з його кімнати. Вже взуваючись, я помітила задоволене обличчя Богданни Сергіївни. Вона все чула, але не зупинила мене. Тільки мовчки кивнула, даруючи першу посмішку в мою сторону.