Розділ 2

Варвара

Сім років тому

— Варя, ти чого там зачинилася? 

Мама сильно загрюкала у двері туалету, поки я, схилившися над унітазом, вертала вміст шлунку назовні. Я ще навіть чаю не встигла випити, а вже мусила бігти обійматися з білим троном.

— Мам, ще дві хвилини… Я зараз… — недоговорила. Мене буквально скрутило від нудоти.

Як же мені погано. Знову. Вкотре за сьогодні. І ще вчора також нудило…

Можливо, отруїлася? Котлета в університетській їдальні здавалася кислою, схоже не дарма. А ще макарони з підливою… Теж дивно смерділи. Тільки отруєння і не вистачало до всього щастя.

— Варя, та виходь вже! Скільки можна? Ти не одна у квартирі живеш! — мама лупила по дверях з такою силою, що вбиральня ходила ходом, наче землетрус почався. 

— Йду я, йду, — наспіх витерла рота й, набравши води в з-під крана, вмила обличчя. В дзеркалі на мене дивилася дівчина, бліда як смерть, змарніла. Тіні лягли під очима, видаючи тотальну втому та виснаження. Останній тиждень сесії, турбота про молодшу сестру, робота… Ще й отруїтися примудрилася. І за що це мені?

— Варя, та ти знущаєшся! — мамине гупотіння кулаками не зупинялося. — Я запізнююся на підробіток, відчиняй, бо виб'ю кляті двері!

Я не стала перевіряти, чи вона дійсно зробить те, що обіцяла, а одразу ж вийшла з ванної. Запах багатоденного перегару з рота мами добив мій стан. 

Нудота повернулася з новою силою.

Голова паморочилася, перед очима двоїлося, я сперлася спиною об стіну, намагаючись не впасти на підлогу. Мені в університет потрібно, Таню в школу завести встигнути, а я все ніяк не можу прийти до тями. Та й Влад ввечері повертається зі змагань, я не можу зустріти його 

— Ти що там ригала чи що? — не підбираючи слів, накинулася на мене мама. 

— Схоже, отруїлася… — втомлено прикрила обличчя долонями. І так погано, так ще вона добиває.

— Ага, отруїлася, звісно, — мама глузувато фиркнула. — Знаю, я це отруєння. Біжи в аптеку швидко й до гінеколога запишися одразу.

— Навіщо? — через погане самопочуття інформація туго засвоювалася, і я не одразу зрозуміла, про що вона говорить.

— В сенсі навіщо? — мама шоковано викрикнула, плеснувши в долоні. — А ти що народжувати зібралася, Варя? Не вздумай. Не дозволю. Тільки твого байстрюка і не вистачало в моїй квартирі.

— Я не… Мам, про що ти взагалі говориш? Я не вагітна. 

— Ой, розкажи, — вона театрально закотила очі й зітхнула. — Ви ж Владом тільки цілуєтеся та за ручки гуляєте, нічого більше, — мама рваними рухами поправила комір старої в'язаної сукні. Вона  нервувала й вже не могла приховувати своєї люті. Але то чи я її так вивела, чи сильне бажання випити ранкову дозу чогось міцнішого за чай.

— Мам, я не вагітна! — суворо повторила, щоб назавжди закрити цю тему. — Просто отруїлася. Котлетою по-київськи. Чи ще чимось в їдальні.

— Ну-ну, — мама не приховувала огидної насмішки. — Ну-ну, Варваро, — повторила, кривлячи губи, — я теж так декілька разів травилася котлетою. Досі зі мною ці… — вона перевела погляд на нас з сестрою, - ці “наслідки отруєння”.

— Досить, мам! — я гиркнула, щоб Таня далі не слухала нашу перепалку. Змахнула небажану сльозинку з вій й глибоко вдихнула. Вона скоро пропаде. Це ненадовго. Мама ніколи не затримувалася вдома більше ніж на тиждень. 

Я направилася на кухню й забрала зі сміттєвого відра пакет, до верху наповнений пустими пляшками.

— Я представляю, як батьки Влада зрадіють! — прилетіло мені з коридора. Мама уїдливо протягнула: — Хлібом-сіллю зустрінуть зальотну невістку ще й друге дитинча одразу попросять…

Я не стала більше сперечатися з мамою. Марно щось їй зараз доказувати. Вона досі під дією вчорашньої дози горілки, та й навряд чи найближчими днями протверезіє. 

— Ти готова? — гукнула молодшу сестру. — Ходімо.

Без зайвих слів ми направилися до зупинки. Маршрутку доведеться чекати ще десять хвилин, але краще бути під снігом, ніж в одній квартирі з п'яною мамою.

— І чого вона повернулася? — Таня буркала собі під ніс, прочищаючи ногами собі дорогу. — Жила у свого нового мудака пів року  — хай і далі там би залишалася. Так добре без неї було. Спокійно…і чисто.

— Танюш, вона наша мама. І це її квартира.

— І що з того, що вона мама? — сестра фиркнула. — А вона виконує своє батьківські обов'язки? Доглядає, піклується, виховує? Та їй байдуже на нас. На всіх байдуже, окрім чергового співмешканця та пляшки горілки. Ми їй тільки заважаємо.

Я сумно посміхнулася й обійняла сестричку. Дуже логічні аргументи як для дванадцятилітнього підлітка. Сестра давно вже виросла з поняття безумовної любові до мами й тепер тверезо дивилася на нашу найріднішу людину. 

— Варя, там треба здати гроші на екскурсію, півтори тисячі гривень, — Таня винувато промовила практично на порозі школи. — Всі однокласники їдуть, а я…

—… і ти поїдеш, — перебила її лагідно, хоча взагалі не знала, де взяти додаткові гроші в цьому місяці. Через сесію я працювала менше в барі, і відповідно заробила також менше, ніж зазвичай. — Тримай, ще на обід, — протягнула Тані останні п'ятдесят гривень.

— Не треба, в мене є, — сестра відмахнулася й забігла в школу.

А я все ж витратила залишки з гаманця у найближчій аптеці. Купила два найдешевших тести для вагітності й направилася в університет. На перерві зачинилася в одній із кабінок туалету й, затамувавши дихання, чекала на результат. 

Я не вагітна. Цього просто не може бути. 

Ми завжди з Владом використовували захист і дуже відповідально ставилися до цього. Яка може бути дитина? Ми не маємо спільного житла, без нормальної роботи та освіти. А жити з немовлям де? У квартирі з моєю п'яною мамою? Чи шукати п'ятий кут у його батьків, які на дух мене терпіти не можуть? 

Але один раз наші пристрасті все ж проігнорували будь-які засоби контрацепції. Понад місяць тому. Влад якраз повернувся зі змагань і ми накинулися одне на одного, як з голодного краю, зовсім забувши про безпеку. І наче все було добре, ніяких затримок менструацій, нічого підозрілого. До вчорашнього дня.