Глава 2.

По завершенню тижня я перевела дитину в іншу школу, зняла в оренду двухкімнатну квартиру, зібрала речі.

Смутку і жалю не було.

Я готова до нового життя, без підтримки чоловіка. Ми вже майже чужі люди, лише спальний син нас об’єднує. На наступний день після рокової розмови ми подали на розлучення і тепер чекаємо на суд.

Федір не прийшов нас проводжати, ми з легким серцем сіли в маршрутку «Біла Церква – Київ» і поїхали на зустріч новому майбутньому.

Моїх заощаджень і заробітної плати вистачало, аби покрити витрати за арендатору квартири, їжу і поточні дрібниці, але працювати на повний день ч ще не могла, адже Рома навчався в першому класі, його о першій годині дня потрібно забирати зі школи.

Як це все організувати я поки що важко собі уявляла, але розуміла, що потрібно шукати хорошу роботу на повний день.

Через пів року моя мама вирішила переїхати до нас і покинути свою роботу вахтера.

Рома втягнувся в новий колектив і подружився з хлопцями, школа йому подобалася і він старанно вчився. 

Ми з чоловіком офіційно розлучені від учорашнього дня і я зрозуміла, що час настав.

- Діна Мандаринова, заходьте, - покликала мене асистент директора на співбесіду. 

Це була філія японської IT компанії Хаджімоко і я налаштована отримати тут місце проджект менеджера. 

Після півторагодинної розмови я почула вердикт: 

- Ви нам підходите, але є один важливий нюанс – у нас стажування проходить в Лондонському філіалі. 

- І скільки часу воно займає? - я була розгублена і засмучена... Так сподівалася на цю роботу, зарплата відмінна, кар'єрний ріст і лінгвістична практика . Але Рома зовсім ще маленький, і покинути його ... 

- Три місяці, - отримала відповідь. 

Подякувала, вийшла з компанії і побрела в бік школи синочка. Як же правильно вчинити?…

- Діна, це ж можливості, які на дорозі не валяються! Тобі треба ростити дитину, купити житло, машину. Чи ти плануєш все життя по арендованих квартирах тягатися, з дитиною до того ж? - мама мені читала лекцію про втрачені можливості... Я була згодна з нею, і одночасно, не хотіла кидати Рому... Моє материнське серце розривалося від однієї цієї думки. 

- Мамочка, я з бабусею поживу. Ти ж всього на три місяці. А ми з Ніною такі вже друзяки стали, і телефонувати тобі будемо кожен день! - видаває моє чудо. - Подивися, який я вже дорослий і самостійний, сам з'їв всю кашу і помив тарілку за собою. Мам, ми почекаємо, а ти не переживай і їдь! - який же у мене чудовий і розумний синочок, я пишалася ним кожну хвилину і дякувала долі за такий безцінний подарунок.

Через тиждень я зважилася. 

Так, почуття провини нікуди не зникло, але ж це заради нашого майбутнього. І лише на три місяці. 

- Ви не пошкодуєте, що приєдналися до нашої компанії. Всі деталі дізнайтеся у мого асистента і очікую Вас через три місяці в нашій команді. Удачі, Діна Мандаринова! 

- Дякую, шеф! - мій майбутній керівник мені подобався, симпатичний 45-річний чоловік з добрими очима і швидкою реакцією, все в ньому видавало професіонала своєї справи, а фотографії родини на столі характеризувало як хорошу людину. І він ні разу не подивився на мене похабно, виключно робочі відносини. 

Те, що треба. 

Тепер, головне, пройти успішно стажування і повернуться до своєї сім'ї - мами і сина. 

Я попрощалася з сином і мамою в квартирі, не хотіла, щоб вони їхали в аеропорт мене проводжати, і так було дуже важко і сумно. 

- Мамочка, я тебе люблю і буду дорослим помічником Ніни, не переживай! - сказав мій син, а у мене мимо волі полилися сльози. 

- Ти вже такий дорослий мій синочок! Піклуйся про бабусю, - поцілувала хлопчика в щічку і притиснула міцно-міцно. 

Мама кивнула мені в знак підтвердження, говорячи без слів «все правильно, не переживай». 

- Ну, я поїхала! - йти було дуже важко, але таксі і літак чекають на мене. 

- Все буде добре! - обняла мене мама і відкрила вхідні двері - Іди, Дінка-Мандаринка, і нехай все у тебе вийде, адже ти з дитинства така уперта, в кого тільки? .. 

Я промовчала, що в матір рідненьку, ще раз глянула на сина і рішуче вийшла за двері. 

Всю дорогу в таксі текли сльози і я їх не стримувала, краще випущу емоції, ніж буду їх зберігати і нагромаджувати.

Далі реєстрація та очікування свого рейсу в чистій (транзитній) зоні аеропорту. 

При посадці почалися проблеми ... Ну ось ... Якимось чином система згенерувала два квитки на одне місце в літаку. Я стояла і чекала, а люди заходили і заходили ... 

- Зачекайте, а що зі мною? - не витримала і підійшла до стійки. 

- Ми всіх посадимо і потім підберемо для Вас порожнє місце, не переживайте, Ви обов'язково полетите цим рейсом, - заспокоїла мене стюардеса. 

Через 20 хвилин залишилася одна я. 

- Пані Мандаринова, - вийшов сам пілот. - Вибачте за нервування і позаштатну ситуацію на борту. Ми просимо вибачення і запрошуємо Вас зайняти місце в бізнес-класі.