Мандаринка

Перелякано дивлюся на дисплей телефону, оскільки на ньому висвічується лише чотири літери «Мама». Важко зітхаю, прикриваючи очі. Ми не спілкувалися майже п’ять років. І в переддень Нового року отримую її такий неочікуваний дзвінок.

А спогади жахливими картинками виринають з самих глибин моєї зраненої пам’яті. Сварка з власним чоловіком, розлучення, втрата дитини. А ініціатором всього цього була моя мама, яка вважала, що Мишко не вартий мене. Тож робила все, щоб розлучити нас. Навіть, коли я завагітніла, напади, підбурювання та підмовляння не припинилися. Мишкові потрібно віддати належне. Він терпів усе й тримався з останніх сил, можливо, лише через мою вагітність. А коли мене забрали до лікарні й почалися передчасні пологи, мама влаштувала грандіозний скандал й вигнала його. Результатом моїх постійних хвилювань, частих сліз та гучних з’ясувань відносин з чоловіком та мамою стало народження мертвої дівчинки.

Пам’ятаю, в якому жаху я дивилася на мертве тільце власної донечки, яке лікарі прагнули оживити, а сльози обпікали бліді щоки. Найстрашніше для матері – втрата власної дитини. Моє життя, моє здоров’я тоді здавалося неважливим, в порівнянні з тим, що донечка не подавала ніяких ознак життя. І всі спроби лікарів та акушерів були марними.   

Біль вкотре скував груди, а картина з полового залу закарбувалася в пам’яті назавжди. Її малесеньке, бездиханне тільце лежить на столику, а лікарі в зелених костюмах лише злякано переглядаються між собою, підвівши очі до годинника.

–  Час смерті…

Рингтон перервав мої спогади, повернувши до реальності. На дисплею все той же напис. Мама. Господи! Що ж робити?

–  Так! – глухим голосом кидаю в трубку. – Алло!

–  Привіт… доню! – чую в трубці глухий та хриплий голос власної матері.

–  Привіт, мамо!

–  Доню, Новий рік наступає! – голос матері стає впевненішим. – Ми можемо відсвяткувати його разом. Не чужі ж один одному люди! Тож я чекаю тебе…

–  Мамо, ти навіть не запитала мене, чи немає в мене планів на цей день… Все, як завжди!

–  Всі плани можна змінити, дивлячись на обставини! – відповідає вона спокійно. – Та якщо в тебе з’явився якийсь «план», ти можеш взяти його з собою. Буду рада знайомству!

Важко зітхаю, витираючи носика. Спогади змусили сльози тоненькими струмочками котитися по щоках. 

–  Мамо…

–  У мене інсульт, тож відняло праву руку… В лікарні я переглянула свої погляди на життя. І хотіла б все виправити… доню!

–  Що? О Господи! Чому ти ж не зателефонувала? – обурливо дивлюся на дисплей телефону. – Могла б сказати, що ти в лікарні!

–  Не хотіла тебе обтяжувати, доню! – її голос затремтів, а я відчула, як сльози новими потоками полилися з очей.  – На свята мене відпустили додому…

–  Гаразд, мамо! Я буду! – промовляю, а сама відчуваю себе ще гірше.

Що ж я за донька така, що не відвідувала матір у лікарні? І нехай у мене до цього часу образа на них обох, але це ж мати. Моя мати! До біса гординю! До біса все! Варто перегорнути сторінку й почати нове життя, відпустивши минуле.  

Дивлюся, як співробітники офісу метушаться, готуючись до свята та прикрашаючи ялинку в холі. А я лише оглядаю все навкруги, прагнучи вгамувати тремтяння.

–  Яринко, тримай! – в мене летить мандарин.

Незграбно хапаю його й підношу до носика. Ось воно – натхнення! Запах Нового року!

Тіло ніби прокидається від довгої сплячки. А душа потроху починає відтавати.

–  Давай сюди! – кричить Олена з рекламного відділу. – Тут потрібні твої креативні ідеї.

Ховаю мандарин в сумку і йду до гурту співробітників, прикрашати ялинку. Колись це було моїм улюбленим заняттям. Я й зараз люблю це робити. Якщо у мами немає ялинки, ми її обов’язково придбаємо і поставимо. Свято як-не-як! 

З радісним настроєм виходжу з роботи й прямую до зупинки маршруток. Сніг рипить під чоботями, припорошуючи шапку та волосся, яке з неї визирає. Прохолодно! Навкруги метушаться люди, які кудись поспішають в очікуванні Нового року. Ось мимо мене промчався одягнений в Діда Мороза чоловік, щось розлючено вигукуючи в телефон.

Сніг припускається, тож я кутаюся в пуховик й заскакую на зупинку. Людей небагацько. Один п’яний молодик, який заснув, сидячи на лавці, та матір з дівчинкою. Дитя метушливо стрибає біля матері, яка вткнулася в телефон, й комусь там пише.

Моя донечка могла б бути такого ж віку, як ця дівчинка. Гарненьке, жваве янголятко в рожевій шапці вибирається на лавку й смикає матір за рукав куртки.

– А ти мені цукерок купиш? – запитує вона, віддано дивлячись матері у вічі. – Ти обіцяла…

–  Раз обіцяла – куплю! – не підіймаючи голови, відповідає жінка. – Всядься вже!

–  А ми поїдемо до бабусі? – не вгамовується янголятко. – Ти обіцяла!

–  Ти що, вирішила сьогодні мене доконати? – гаркнула мати, окинувши дівча розлюченим поглядом. – Обіцяла – значить зроблю!

Я зазнала якийсь раптовий напад неприязні, осудливо розглядаючи цю дорослу жінку, яка переписувалася з кимось в телефоні, не звертаючи уваги на маленьку донечку, яка просто потребувала маминої уваги.

–  А татові ти зателефонуєш? – знову запитало дівчисько. – Можливо, він мені щось подарує на Новий рік! Я написала в листі до Діда Мороза, що хочу, щоб тато повернувся до нас!