Олеся

Зміна закінчилась. Можна й додому. Самотнього порожнього дому. Забираючи речі зі швидкої, я побачила забутий пакет з мандаринами. Втомлено сіла на стільчик і дістала помаранчеву кульку. Перед очима стояло приємне чоловіче обличчя з синцем під оком. Згадала як, ледь говорячи, кликав її на побачення. А вона, мов школярка, недолуго пожартувала. Й чому розгубилась?
На щастя обійшлось без серйозних травм. Забій. Залишивши його черговим лікарям, довелось їхати на наступний виклик.
Але думками весь час поверталась до незнайомця. Як він? Чогось весь час хотілось посміхатись, аж дядько Павло водій, почав скоса зиркати.
- Олесю, у вас все добре? - спитав насторожено.
- Так. Чому питаєте?
- Та ви така якась чудна сьогодні. Мов у хмарах літаєте.
- Так Різдво ж, свято, - посміхаюсь ще ширше.
Захотілось хоч ще раз побачити чоловіка. Згрібши речі й пакет з фруктами, швидко прямую до приймального покою.
- В якій палаті пацієнт, що поступив сьогодні по швидкій з травмою голови? - підходжу до реєстратури.
- Ваш, Олесю Олександрівно?

Ствердно киваю.
- Виписався. Дав покази поліції й здимів.
Серце пропустило удар.
- А ім'я вказав? - навіщось тихо питаю.
- Аякже! Матвій Остапенко, 35 повних років, - голосно прочитала медсестра.

- О, ти диви! Він ще й нашого Григоровича сусід.
- Кого? - перепитую, не зрозумівши.
- Головного лікаря. Обоє в Гребінному живуть, тільки в цього Сонячна 20, а в Григоровича - 24.
- А, ясно, - похнюпившись виходжу з лікарні.
Поодинокі пішоходи поспішають додому. Там їх чекає родина й смачна вечеря, я ж ротом ловлю лапатий сніг. Погляд падає на яскраву напівпорожню вітрину.
- Чому б ні? - посміхаюсь. - Варто й собі подарунок зробити.
Заходжу до магазину.
- Доброго вечора. Скільки отой великий у вітрині коштує?
- Дві тисячі, останній не продався. Бронювали, та не забрали чомусь.
Протягую карту, й за хвилину обіймаю нового друга.
- Не проти якщо назву тебе Матвієм?