Мандарини для примирення

Пухнасті сніжинки устилали дорогу. Поволі пританцьовуючи, білі пустунки вкладалися тонким килимом під ногами, а деякі з них дарували свої холодні поцілунки обличчям і долоням поспішаючим перехожим. То був перший сніг цієї зими.

Аби не тяжкий вантаж поганих спогадів і геть невеселих думок, то Олеся обов’язково замилувалася б навколишньою красою.

Вона ненавиділа сваритися з ним. Щоразу її душу роздирала холодна пустка. Тонкі пазурі болю, проростаючи глибоко в серці, душили її зсередини.

За час, що вони були разом, дівчина на скільки прив’язалася до нього, що навіть кілька годин порізно змушували сумувати. Складно пояснити механізми, які породжують любов і раптом роблять людину, яку ти раніше навіть не знав і не бачив, частиною твого життя, до того ж на стільки важливою, що вже без неї те життя втрачає свою яскравість, перетворюється на існування.

Дякуючи двадцять першому століттю, закохані могли підтримувати зв'язок за допомогою телефонних дзвінків та повідомлень, котрі й ставали їхнім порятунком. Втім, сварки позбавляли їх цього привілею.

Особливо болючою була для дівчини ця їхня сварка. Вони вперше посварилися на стільки сильно. І, здається, востаннє. Вона не могла змиритися з тим, що вже не буде ні зустрічей, ні поцілунків… нічого не буде…

З невеселих думок Олесю «виштовхнув» хлопчик років чотирьох-п’яти. Дитина сміялася, бігаючи вулицею, і намагалася спіймати пухнастого чорношерстого котика. В юних карих оченятах було скільки тепла і дитячої щирості, що ними не можна було не замилуватися. Шкода, що більшість, дорослішаючи, втрачає цей особливий блиск. Переживаючи все більше й більше болю, розчарувань через свою відкритість, ми вчимося приховувати себе справжніх під живими масками.

Та дівчину стривожила одна деталь – такий маленький хлопчик був геть сам посеред вулиці. Не схоже було, що він загубився. Невже батьки відпустили його гуляти на одинці? Олеся завагалася. Можливо, варто запитати у дитини, чи є неподалік хтось із дорослих…

Втім вирішити Олеся так і не встигла – дитина, що ще секунду тому сміялася, раптом впала і почала плакати, тримаючись своїми маленькими ручками за ніжку. Дівчина, не вагаючись ні секунди підбігла до хлопчика.

– Сильно забився?

– Н-ні.

– Давай я допоможу тобі підвестися.

– Не треба. Мені мама не дозволяє спілкуватися з незнайомими людьми. Вона буде сваритися, якщо дізнається.

– То можна ж познайомитися, – відповіла дівчина, подумуючи, що краще б та мама не лишала дитину саму. – Я – Олеся. А тебе як звати?

– Богдан. Але всі дорослі називають мене Богдасиком.

– Що ж, Богдане, якого називають Богдасиком, от ми й познайомилися. Тепер ти дозволиш мені допомогти тобі?

– Так, мабуть, тепер можна, – хлопчик посміхнувся, демонструючи милі ямочки на щоках.

Олеся допомогла дитині підвестися. Богдан перестав посміхатися, адже про себе нагадала забита ніжка.

– Боляче?

– Так.

– Шкода, що я не можу тобі допомогти. Хоча, — дівчина почала щось шукати у своїй сумці.

– Що ти шукаєш?

– Ти любиш мандарини? – Олеся згадала, що заходила в магазин ще вранці.

– Дуже люблю! А що?

– Якщо я пригощу тебе ними, ти не будеш так сильно засмучуватися через ніжку? – і дівчина простягнула хлопчику пакетик де було трохи більше ніж пів кілограма мандаринів.

– Так багато… Можеш дати мені один?

– Ні, бери всі. А я собі ще куплю.

– Справді можна?

– Так, звісно, бери.

– Дякую, – хлопчик радісно заплескав у долоні.

– А де твоя матуся?

– Я… - Хлопчик дещо знітився. – Я втік від неї.

– Як це? Чому?

– Вона не дозволила мені піти гуляти з Надійкою.

– Але чому вона не дозволила?

– Я не знаю. Може через те, що мама вчора посварилася з Надійчиною мамою.

– О, це може бути. А ви з Надійкою друзі?