Мандарини для примирення

Пухнасті сніжинки устилали дорогу. Білі пустунки поволі пританцьовували та вкладалися тонким килимом під ногами, а перед тим дарували свої холодні поцілунки обличчям і долоням перехожих, що поспішали до затишних домівок. То був перший сніг цієї зими. Точніше перший справжній сніг. Майже весь грудень він намагався пуститися, але все або одразу тануло, або якимось дивним чином перетворювалося на дощ. І ось, нарешті, перед самісіньким Різдвом, люди дочекалися від природи справжньої зимової магії.

Аби не тяжкий вантаж поганих спогадів і геть невеселих думок, то Олеся обов’язково замилувалася б навколишньою красою.

Вона ненавиділа сваритися з ним. Щоразу її душу роздирала холодна пустка. Тонкі пазурі болю проростали глибоко в серці та душили її зсередини.

За час, що вони зустрічаються, дівчина на скільки прив’язалася до нього, що навіть кілька годин порізно змушували сумувати. Складно пояснити механізми, які породжують любов і раптом роблять людину, яку ти раніше навіть не знав і не бачив, частиною твого життя, до того ж на стільки важливою, що вже без неї те життя втрачає свою яскравість, перетворюється на існування.

Дякуючи двадцять першому століттю, закохані могли підтримувати зв'язок з через телефонні дзвінки та повідомлення, котрі й ставали їхнім порятунком. Втім, сварки позбавляли їх цього привілею. Точніше впертість та гордість, які, немов чортики на плечах, нашіптували: «не пиши йому, нехай зрозуміє, що сильно образив тебе», «не дзвони їй, бо то вона вигадала неіснуючу проблему», «зникни з мережі — нехай похвилюється», «лишайся офлайн, бо краще наодинці, аніж з такою людиною»…

Насправді з роками ці дурниці вивітрюються. Але ж то буде колись... А зараз вони ще юні, запальні та недосвідчені двійко впертюхів, які лише вчяться будувати стосунки. Непорозуміння вигулькують значно частіше, аніж то показують у романтичних фільмах.

Особливо болючою для дівчини виявилася ця їхня суперечка. Вони вперше посварилися на стільки сильно. І, здається, востаннє. Принаймні пишномовні драматичні фрази, кинуті одне одному на останок, обіцяли саме такий фінал. Однак, вона не могла змиритися з тим, що вже не буде ні зустрічей, ні поцілунків, ні обіймів… нічого не буде…

Непрохані сльози ніяк не припинялися, шмарклі абсолютно не романтично сповзали на губи, а холодне повітря серйозно погіршувало ситуацію. Дівчина почувала себе гидким розпухлим грибом, а її самокопання докотилося до стадії, коли вбачаєш себе абсолютно некрасивою, нудною та набридливою нікчемою.

З невеселих думок Олесю «виштовхнув» хлопчик років чотирьох-п’яти. Дитина сміялася, бігаючи вулицею, і намагалася спіймати пухнастого чорношерстого котика. В юних карих оченятах плескотілось скільки тепла, дитячої щирості та безпосередності, що ними не можливо не замилуватися. Шкода, що більшість з нас, коли дорослішає, втрачає цей особливий блиск. Переживаючи все більше й більше болю та розчарувань через свою відкритість, ми вчимося приховувати себе справжніх під живими масками.

Та дівчину стривожила одна деталь — такий маленький хлопчик був геть сам посеред вулиці. Не схоже, що він загубився. Зазвичай в такій ситуації діти щасливими не виглядають. А раптом він просто ще не усвідомив, що трапилося? Невже батьки відпустили його гуляти наодинці? Олеся завагалася. Можливо, варто запитати у дитини, чи є неподалік хтось із дорослих…

Втім вирішити дівчина так і не встигла — дитина, що ще секунду тому сміялася, раптом впала і почала плакати, тримаючись своїми маленькими ручками за ніжку. Олеся, не вагаючись ні секунди, підбігла до хлопчика.

— Сильно забився?

— Н-ні.

— Давай я допоможу тобі підвестися.

— Не треба. Мені мама не дозволяє спілкуватися з незнайомими людьми. Вона буде сваритися, якщо дізнається.

— То можна ж познайомитися, — відповіла дівчина, подумуючи, що краще б та мама не лишала дитину саму. — Я — Олеся. А тебе як звати?

— Богдан. Але всі дорослі називають мене Богдасиком.

— Що ж, Богдане, якого називають Богдасиком, от ми й познайомилися. Тепер ти дозволиш мені допомогти тобі?

— Так, мабуть, тепер можна, — хлопчик посміхнувся, демонструючи милі ямочки на щоках.

Олеся допомогла дитині підвестися. Богдан припинив посміхатися, адже про себе нагадала забита ніжка.

— Боляче?

— Так.

— Шкода, що я не можу тобі допомогти. Хоча… — дівчина почала копирсатися у своїй сумці. — Ти любиш мандарини? — Олеся згадала, що заходила до магазину ще вранці.

— Дуже люблю! — на похнюпленому обличчі з’явилися нотки зацікавленості. — А що?

— Якщо я пригощу тебе ними, ти не будеш так сильно засмучуватися через ніжку? — дівчина простягнула хлопчику пакетик де було трохи більше ніж пів кілограма мандаринів.

— Так багато… Можеш дати мені один?

— Ні, бери всі. А я собі ще куплю.

— Справді можна?

— Так, звісно, бери.

— Дякую, — хлопчик радісно заплескав у долоні.

— А де твоя матуся?

— Я… — Хлопчик дещо знітився. — Я втік від неї.

— Як це? Чому?