Кінець

Весна. Київ.
На даху старої будівлі, яку він сам реконструював, стояв чоловік у чорній сорочці. Його фігура була знайома кожному працівнику компанії "EMMA". Але сьогодні він стояв не як бос. Сьогодні він просто — Марк.

Він тримав у руках білу чашку кави й дивився вниз, де розцвітають перші дерева. На очах — світло, спокій, і щось майже схоже на мир.

Позаду пролунав сміх. Тихий, дзвінкий.

— Ви знову втекли від обіду, пане директор?

Марк обернувся. Дівчина — молода, з рудими кучерями, у джинсовій куртці — стояла з руками в боки, грайливо хмурячись.

— Я ж казав: не називай мене так, Даша. Просто Марк.

— Просто Марк, — перепитала вона, усміхаючись. — Ви знову згадували її?

Він кивнув.
— Так. Щоранку.

Дівчина мовчки підійшла й сіла поруч.

— Вона б вами пишалась.
— Знаю.

Вони сиділи кілька хвилин мовчки. Потім Даша кинула погляд угору, на весняне небо.

— Ви ще кохаєте її?

Марк усміхнувся.
— Завжди буду. Але це не означає, що в серці більше немає місця.

Дівчина повернула голову до нього.
— А в мене немає страху бути на другому місці. Бо я знаю — перше ніколи не зітреться.

Вітер пройшов дахом. Він нахилився ближче до неї, їхні плечі торкнулись.

— Знаєш, мишко, — тихо мовив він подумки, — я живу. Ти дала мені це. Дала змогу навчитись знову дихати.

І в його уяві — короткий, ледь відчутний сміх. Її сміх.

Марк дивився вперед.
Життя тривало.

Промені сонця ковзали по цвинтарних плитах. Було тихо, аж до шепоту. Тільки хрускіт під підошвами порушував мовчання.

Марк стояв біля надгробку. В його руці — старий лист. Написаний давно, почерк знайомий до болю. Лист, який Емма залишила на флешці. Він прочитав його сотні разів. Але сьогодні вирішив — востаннє.

> "Марк.
Я боялася. Я не була готова. Не до тебе. Не до кохання.
А ще — я знала, що не витримаю, коли раптом все зламається.
Краще я зламаю це першою.
Пробач."

Він закрив очі. Проковтнув повітря.

— Я пробачив, Еммо. Я вже давно все пробачив. І навіть трохи — себе.

Вітер зірвав з його пальців листа. Той злетів у небо, кружляючи над землею, і повільно осів між сніжинок. Наче останній поцілунок.

Марк зробив крок назад. Потім ще один. І, не озираючись, пішов.
Попереду чекало нове життя.
Він ніс його в собі. І її — в собі.

Сніг продовжував падати.

Але зайшовши додому він взяв пістолет, 3 хвилини і його тіло бездиханне лежало на підлозі.