П'ять років потому

Світ змінився.
Але не для нього.

Марк Шевченко — генеральний директор холдингу «Lovett Corp», власник трьох нових філій, гість бізнес-форумів, лицар таблиць, звітів і презентацій... Але коли він дивився у дзеркало — бачив не директора.
Він бачив тінь.

Він постарів. Не зовні — ні, борода, яку знову відпустив, виглядала доглянуто, тіло — все ще мов із мармуру, адже він не пропускав тренувань. Але погляд...
Погляд був порожній.
Навіть через п’ять років.

— Пане Марку, у вас через годину зустріч із представниками Шанхаю, — промовила секретарка.
— Добре. Принеси мені чорну каву. Без цукру.

Його голос був таким же глухим, як і завжди впродовж цих п’яти років. Навіть нові співробітники, які не знали Емму, відчували якусь напругу в повітрі, коли проходили повз кабінет директора.

У його кабінеті нічого не змінилось: лаконічність, стиль, бетонні стіни й скляні перегородки. Лише один предмет вирізнявся — рамка з фотографією. Маленькою, трохи вицвілою. Емма.
Сміялася, гримаса, язик наполовину висунутий — типова вона.
Йому здавалось, якщо фото прибрати — кабінет впаде.

Він не ходив на побачення. Не фліртував. Не жартував. Його жарти давно померли разом із нею.

Монолог:

"Я не знаю, як доживаю. Просто встаю. П’ю каву. Працюю. Засинаю. І знову. Як ніби щось мусить рухатись. Ніби життя має вагу, яку треба тягнути, навіть коли все тіло кричить — пусти.
Емма, я став тим, ким ти хотіла. Ти казала: «ти надто м’який бос».
Ось, дивись. Тепер я той, кого всі бояться. Але знаєш… Я б краще був твоїм м’яким велетнем…
аби тільки ти знову могла написати мені вночі «відкрий пошту»."

Він розгорнув блокнот. Записував щодня.

> День № 1826 без тебе. Сьогодні мій новий юрист нагадав мені тебе — така ж вперта, розумна й теж не любить каву з молоком. Я... вигнав її. Я не можу більше бачити схожих. Я хочу тільки одну.

---

Увечері, як завжди, він ішов в зал.
Штовхав себе. Гантелі, бігова доріжка, тиша.

Іноді у вухах лунав її голос — уявний, звісно. Іноді здавалось, що от вона зайде в зал, крикне:
— Ого, знову ті плечі качаєш? Людям страшно вже!
А він обернеться, з усмішкою скаже:
— А кому ще боятись, як не секретарці в короткій спідниці?

Але вона не приходила. П’ять років.

Він вийшов із залу, відкрив машину — на сидінні лежала стара флешка. Йому її нещодавно передали з архіву — хтось знайшов у ящику, який колись належав Еммі.

Марк увімкнув її вдома.
І замер.

Відео. Вона. Емма, яка сміється в камеру.
— Ну що, Марк, привіт із минулого. Якщо ти це дивишся — значить, я або дуже далека... або дуже мертва. Але ти ж знаєш мене — я не просто так щось залишаю...

Монітор світився блідим світлом у темній квартирі. У кімнаті було так тихо, що Марк чув, як працює його серце.

Емма дивилась у камеру. Не усміхалась.
Це вже було тривожним.
Вона завжди сміялась, гримасувала, дражнилась. Але тут — ні.
Її обличчя було спокійним. Навіть занадто.

— Привіт, Марку, — сказала вона тихо. — Якщо ти це бачиш, значить... Я більше не змогла. І я не хочу, щоб ти шукав винних. Їх немає. Не було.

Марк стиснув кулаки. Його обличчя не рухалось, але очі... очі стали вологими.

— Я довго трималась, — продовжила вона. — Іноді навіть вірила, що в мені більше життя, ніж страху. Але я збрехала тобі. Про себе. Про своє минуле.

Емма ковтнула слину. На відео вона виглядала стомленою.

— Коли мені було п’ятнадцять, мене... травмували. Люди, яким я довіряла. Моя родина ніколи не дізналась. Я нікому не говорила. Вісім років я навчилась посміхатись, сміятись, кричати на боса — так, як ти любив, — але вночі я не могла спати. Мені ввижалося, що мене наздожене те минуле.

Вона зітхнула.

— Коли ми з тобою стали ближчими, я подумала, що все зникло. Що любов — це рятівне коло. Але, виявилось, ні. Твоє тепло лише показало, наскільки я замерзла. І я не могла дозволити собі бути з тобою повністю. Я боялась, що одного дня ти побачиш мене без усмішки… і втечеш.

Відео на мить зависло. Марк не моргав. Просто сидів.

— У день моєї смерті я… бачила сон. Що ти йдеш від мене. Що ти кричиш, що я зруйнувала тобі життя. Я прокинулась в холодному поті. І тоді… я вирішила, що краще я зникну, ніж стану для тебе тягарем. Я не хотіла вмирати, Марку. Я хотіла врятувати тебе від себе.

Пауза. Емма витерла щоку — вона плакала.

— Я знаю, ти злишся. Але, будь ласка, знай: ти був найкращим, що трапилось у моєму житті. І якби я могла народитись знову… я б знову вибрала тебе. Навіть якщо знову помру.

Відео згасло. Екран почорнів.

Марку здалося, що повітря стало важчим. Його долоні тряслись. Він сидів, не рухаючись, хвилину, дві, десять…

Потім встав. Повільно. Як після удару.
Пройшов до шафи. Відчинив ящик. Дістав стару коробку з її речами.

Вперше за п’ять років він плакав. Справжньо. Без стримування. З болем, із любов’ю, з ненавистю до себе, до всього, що не зміг побачити.

— Ти була всім. Як же ти могла думати, що для мене ти тягар?..

Він тримав рамку з фото в руках і притискав до грудей.

Наступного ранку, вперше за багато років, Марк не прийшов на роботу.

Він поїхав туди, де похована Емма.
І вперше заговорив із нею не в думках. А вголос.

Капелюх, якого він раніше ніколи не носив, трохи прикривав очі від похмурого ранкового неба. Марк стояв біля гранітної плити вже годину. Його пальці були в кишенях пальта, але не від холоду — від безсилля.

Поряд з каменем росли невисокі ромашки. Хтось посадив. Можливо, мати. Можливо, подруга. Але він знав — не він.

Це була перша його поява тут за п’ять років.

Могила була проста. На табличці — лише ім’я, роки життя і тиха, щемка фраза:

> "Світла і сильна. Навіть у темряві."

Марк ковтнув повітря. Потім, мов хлопчисько, опустився навколішки. Його голос був хрипким.

— Привіт, мишко… — усміхнувся криво. — Так, я знаю. Мене б ти вже тут побила. Пальцем би вказала і зухвало так: “А ти чого, Марку, плачеш, га?”