Крик

Марк ще не встиг як слід протерти очі, як вулицю заполонив лемент сирен. Поліція. Швидка. Жовта стрічка, як рана на асфальті. Він вийшов на балкон, лише накинувши халат — і від побаченого в нього в грудях усе зжалося, як у кулаці.

Аварія. Машина з розбитим капотом, фари ще блимають. Водій, хитаючись, тримається за голову, а поліцейський тицяє на нього пальцем. На землі — тіло. Маленьке, тендітне. Нерухоме.

Марк не дихав.

— Ні... — вирвалося з грудей, навіть не голосом, а стогоном. — Ні...

Він помчав вниз босоніж. Сходами. Через охоронця, який щось кричав, але той не чув. Він чув тільки стукіт свого серця і... мовчання в грудях.

Поліцейські вже розгорнули стрічку. Але він прорвався крізь неї — усі знали, хто він. Директор, власник, той, кого не зупиняють.

— Дайте пройти! — рик, що більше скидався на хрип. Він став навколішки, руки тремтіли.

Обличчя — в крові. Волосся розкидане. Коротке, знайоме. Сумка поруч. Відкрита. І з неї випало те, що змусило Марка стиснути зуби так, що скрипнули щелепи — бейдж з іменем.

Емма.

Ноги підкосились.

— Вона ж тільки вчора... сміялась. Кричала. Дражнила мене, як завжди, — він торкнувся її руки. — Чому вона була тут? У цьому районі?

Швидка вивезла її тіло. Він не пам’ятав, як встав. Як його повели. Як сів у машину і не відчував нічого, крім порожнечі. Його світ розвалився в тій миті, коли він побачив її — нерухому. Без слів. Без сміху.

Але щось було не так.

— Вона... вийшла з мого будинку? — прошепотів він, дивлячись на поліцейського.

— Так. Є свідки. Сказали, вона посміхалась. А потім... — офіцер знизив очі.

Марк не пам’ятав, щоб вона йшла. Він заснув, думаючи, що вона ще поруч. Що її тепле дихання торкається його шиї. Що зранку вони...

Ти ж тільки вчора сказала, що ще не вибачаєш мені.
Що ще трохи злишся.
Що ще не любиш.
Але сьогодні... ти вже мовчиш.

І тоді, серед хаосу, серед людей і машин, Марк схопився за голову. Вперше за багато років він заридав — не тихо, не стримано, а як той, у кого відібрали сенс.

— Повернись, Еммо... — він не просив, він благав. — Я не встиг... не встиг сказати, що без тебе нічого не має значення. Навіть компанія. Навіть я сам...

Дощ.
Здавалося, навіть небо сумувало.
Парасолі над головами. Чорні. Мокрі. Схожі на вуста, які не встигають сказати прощавай.

Марк стояв, не тримаючи парасолю. Краплі текли по обличчю, змішувалися з чимось солоним. Він був весь у чорному — костюм, якого не торкалась ні одна Еммина жартівлива фраза. Він ненавидів цей костюм. Він ненавидів усе.

Довкола — знайомі обличчя з офісу, ті, кого Емма дратувала, і ті, кого надихала. Її мама — у вуалі. Поруч подруга дитинства, яка ридала, стискаючи в руках фотографію Емми в смішній піжамі.

Марк же мовчав. Мовчав, як камінь. Але в душі — вулкан.

Священник говорив щось про душу, спокій, про «молоду, яскраву, справедливу». Але слова билися об залізну огорожу його свідомості. Там, де колись було серце — лише одне ім’я:
Емма.

"Я ж обіцяв... що не кричатиму більше на неї. Що зберігатиму її спокій. Що більше не дам їй плакати на роботі..."

Його пальці міцно тримали в руках листа. Останнього. Написаного вночі, перед тим як вона пішла.

> "Марк, я не знаю, чи ти колись дізнаєшся, наскільки мені важливо твоє визнання. Але ти справді змінив мене. І якщо я завтра не прийду — знай: я була щаслива. Я просто боялася. Боялася любити тебе настільки сильно."

Він не розгортав його перед людьми. Він просто стояв. Поки не сказали:

— Марк, час. Труну будуть опускати.

Його ноги не рушали. Як рухатися до ями, в яку кладуть твій світ?

Коли дерев’яна кришка зникла під землею, щось у ньому... зламалося. Нарешті.

— Ти не мала бути тут. Ти мала кричати на мене через пошту, сміятись, коли я знову щось ляпну. Ти мала ще довго бути моєю катастрофою...

І тоді вперше з усіх мовчазних глядачів вийшла мама Емми. Вона підійшла до Марка й поклала йому в руки щось м’яке. Маленька записка, перев’язана рожевою ниткою.

> "Зберігай себе, велетню. Бо хтось таки мусить витерпіти цей світ без мене. — Емма."

Він стояв під дощем, тримаючи клаптик паперу, і нарешті зрозумів:
її більше не буде.

Ніколи.