Неочікуване зізнання

— Не дивись на мене так, — пробурмотів Марк, проходячи повз Емму, яка сиділа в його кабінеті, склавши руки на грудях і спостерігаючи за ним із виразом «ще одне слово — і я тебе з’їм».

— Я ще нічого не сказала, — відказала вона, стискаючи зуби. — Але думаю активно.

— Це я бачу, — він зупинився, витягнув з кишені жуйку і кинув одну їй. — Розслабся. Я не збираюся сваритися.

— Чого ж тоді кличеш мене щопівгодини сюди, як на допит?

— Бо мені… — він замовк, потер потилицю, як хлопчик, що от-от зізнається у чомусь непристойному. — Бо я не можу без тебе працювати.

Емма скосила очі.

— Що?

— Я сказав: не можу працювати, коли ти не поруч. Я думаю, що знову щось напишеш не туди, зіпсуєш файл, розіллєш каву, забудеш щось важливе... А потім ловлю себе на думці, що мені взагалі байдуже — аби ти була поруч.

— Це... своєрідне зізнання в контролі.

— Це зізнання, Еммо. Не контролі. — Він підійшов ближче, вже зовсім серйозний, глибокий, ніби щось у ньому переламалося.

— Я тебе… кохаю, — тихо сказав він.

Тиша впала між ними, мов сніг на гарячу плиту.

Емма кліпнула.

— Ти… що?

— Кохаю. Отак, із глузду з’їхав. З самого першого дня, коли ти кинула мені погляд «я тебе знищу» — і я подумав: от вона, моя катастрофа.

Вона мовчала, і в очах — розгубленість, ніби світ тільки-но перевернувся догори дриґом.

— Це… не схоже на тебе, Марку.

— Тому що це я. Без маски. Без флірту. Без жартів. Я хочу тебе. Як людину. Як характер. Як бурю в моєму кабінеті.

Він опустився перед нею на коліно — не як принц, а як звичайний чоловік, який уже не має, що втрачати.

— Я знаю, що я брутальний, глузую, тисну, ламаю межі. Але тільки тому, що ти доводиш мене до стану, коли хочеться чи з’їсти тебе, чи обійняти.

— І що обираєш? — ледь чутно прошепотіла вона.

— Спершу обійняти. А там подивимось, — він усміхнувся. По-справжньому.

— Ти ідіот, — сказала вона, закусуючи губу. — Але приємний ідіот.

І замість відповіді — просто поклала долоню на його щоку.

Марк не вставав. Його очі залишалися на рівні її обличчя, і він зловив кожну тінь сумніву, що пробігала в її погляді. Але коли Емма провела пальцями по його волоссю, легким, обережним рухом, він відчув — вона дозволяє.

Його пальці обережно обійняли її талію, тепло і щільно, не дозволяючи ані відступу, ані сумніву. Її долоні спершу залишались нерухомими на його грудях, але коли він наблизився — ще міліметр, ще півпогляду, ще подих — вона не відвернулась.

Їхні губи зустрілися нестримно, але водночас — майже обережно. Як ті, хто довго йшов до цього моменту, хто не хотів злякати чарів, які тільки-но зародилися між ними.

Цей поцілунок був довгим, насиченим, тихим вибухом у закритому кабінеті, де час зупинився. Марк торкався її, ніби вона була таємницею, яку він нарешті розгадує. А вона — ніби вперше дозволяє собі не бути сильною, не в’їдливою, не зухвалою. Просто бути — в його обіймах.

— Здається, ти знову скористався владою, — прошепотіла вона, коли їхні губи на мить розійшлись, але дихання лишилось спільним.

— Ні, Еммо. Зараз — це не наказ. Це прохання. Це я, який вперше нічого не контролює, — прошепотів він у відповідь і знову її поцілував.

Вона обвила його шию руками, і цього разу вже не було стриманості. Тільки тепло, бажання і спільна гаряча злість на те, що вони так довго ходили колами навколо одне одного.

Вони не помічали часу. У кабінеті, за щільно закритими дверима, панувала тільки їхня історія. І на якусь мить — це була не офісна війна, не помилки у звітах, не жорстка боротьба характерів. Це були двоє. Марк і Емма. Їхнє «нарешті».

— І що тепер? — запитала вона, тихо, не відводячи очей.

— Тепер я не відпущу, — відповів він, не думаючи. — А ти маєш сам вирішити, чи будеш боротись… чи залишишся.

Вона посміхнулась куточками губ.

— Я ще подумаю.

Але вона не встала з його обіймів.

— Я не жартував, коли казав, що не відпущу, — тихо прошепотів Марк, його пальці повільно, майже грайливо провели лінією її руки. — Тепер, коли ти тут… Я вже не знаю, як працювати, коли ти поруч.

Емма перевела подих і зробила крок назад. Але він не дав їй відійти надовго. Його рука м’яко торкнулась її зап’ястя, погляд — теплий, палаючий і водночас глибоко небезпечний.

— Марку… — вона сказала тихо, намагаючись зберегти голос холодним. Але він чув, як змінюється її дихання.

— Що? — його голос став нижчим, майже хриплим. — Тобі не подобається, як твій бос на тебе дивиться?

— Ти знову користуєшся посадою…

— А ти знову така… незахищена, коли ніхто не бачить, — він наблизився, повільно. — І така красива, коли борешся сама з собою.

Він обережно торкнувся її піджака, розстебнув верхній ґудзик. Погляд залишався на її очах. Він чекав. Не поспішав. Давав їй простір — щоб втекти, або… залишитись.

Емма стояла нерухомо. Зовні — спокій, навіть трохи зухвало піднята брова. Але всередині — ураган. Від одного дотику цього чоловіка зникали всі думки. Він поводився так, ніби вона його давно належить. І найстрашніше — частина її не пручалася.

— Ти знаєш, що це небезпечно? — нарешті промовила вона.

— А ти знаєш, як сильно я цього хочу? — його голос став ледь чутним. — Не просто торкатися. А бачити, як ти здаєшся. Добровільно.

Його пальці доторкнулись до комірця її сорочки, повільно і впевнено. А Емма… не відступила. Вперше за довгий час вона не шукала виходу з ситуації.

Вона просто стояла. І дозволяла.

Він був велетнем — з руками, що могли би зламати, але зараз тільки ніжно торкались. А вона — сильна, з характером, але зараз ніби розчинялась у цій грі.

— Тільки одне питання, — прошепотіла вона, нахиляючись до його вуха. — Ти справді думаєш, що я не зламаю тобі серце?

— Я готовий ризикнути.

А коли він знову нахилився, щоб поцілувати її — у кімнаті вже не було питань. Тільки тепло. Напруга. І вони.

— Ти чого на мене так дивишся? — буркнула Емма, намагаючись застебнути гудзик блузки, який уперто не хотів слухатись. Марк спостерігав, як вона збиралась на роботу після вчорашнього… дуже інтенсивного «засідання» в кабінеті директора.