Гола правда в таблицях

Емма сиділа перед комп’ютером, витріщаючись у екран, де блимаючий курсор мигав так, ніби знущався з неї: “Ну, давай, помічнице, зроби ще одну помилочку…”

Вона вже третю годину шліфувала фінансовий звіт для інвесторів. Таблиці, формули, відсотки — все танцювало в очах, а кава в неї давно закінчилась. Вона була впевнена: звіт готовий. На хвилину закрила очі — і натиснула “Надіслати”.

А наступного ранку почалося пекло.

Марк влетів до офісу, наче ураган. Костюм роздратований, погляд — смертельний.

— Емма, в мій кабінет. Негайно.

Її руки затрусилися, коли вона зайшла. Він стояв, тримаючи в руках роздрукований звіт. Червоне підкреслення виділяло фатальну цифру: мінус пів мільйона, замість плюс п’ятсот тисяч.

— Ти щось хочеш мені сказати? — його голос був тихим, але сповненим напруги. — Це що? Жарт?

— Це… мабуть, формула… — Емма зробила крок назад, — я могла неправильно...

— Через “неправильно” я щойно ледве не підписав угоду, яка знищила б компанію. НАШУ компанію.

— Я… Вибач…

Він кинув папери на стіл і обперся руками об край.
— Ти мала все перевірити. Ти знала, наскільки важливий цей звіт.

Емма мовчала. Їй хотілося провалитися крізь землю. Його розчарування — гірше за крик. Гірше за покарання.

— Я більше не можу дозволити собі бути м’яким, — Марк зітхнув і пройшов повз неї. — З цього дня — ніяких “але”, ніяких “випадково”. Або ти — професіонал, або я знаходжу того, хто ним буде.

Слова боліли. Вони рубали.

Вона вийшла мовчки. Без єдиного звуку. У голові — одне:
“Я облажалася. Справді. І вперше — не можу себе виправдати.”

Весь офіс притих. Колеги дивились, але нічого не питали. Всі чули, що сталося.

Емма сіла на своє місце. Подивилась на монітор і… заплакала. Тихо. Без пафосу. Просто сльози. Через втрату поваги. Через себе.

Він сидів у своєму кабінеті, розстебнувши верхній ґудзик сорочки. Документи лежали на столі, але він не бачив жодного слова. Лише її обличчя — спочатку розгублене, потім… засмучене. А потім — сльози.

«Чорт забирай…», — думав Марк, стискаючи пальці в кулак. «Я не мав кричати. Але… вона могла все зіпсувати. Компанію. Моє ім’я. Все!»

Він підвівся і підійшов до вікна. Місто жило своїм життям, а в нього… буря. Усередині.

«Вона дратує мене. З самого початку. Її манера сперечатися, кидати погляди, наче вона завжди права. І її смішна коротка стрижка. Хто таке носить у двадцять першому столітті?»

Він згадав, як вона прийшла в перший день — тоненька, в чорних штанах і сорочці, з гострим язиком. Всі боялися, що вона не витримає. А вона залишилась. Навіть більше — почала вести себе так, ніби це вона тут усе вирішує.

«Вона не ідеальна. Але вона тримає мене в тонусі. І саме це мене і бісить. Змушує думати. Змушує сумніватися. Вона не боїться мене. Навіть зараз, коли я директор, вона першою кидає виклик.»

Він згадав її очі — трохи злі, блискучі. І сльози. Ці чортові сльози. Вони вгризлися в нього.

«Я не для цього будував бізнес. Не для того, щоб втрачати голову через… жінку, яка зробила помилку в Excel. Але ж…» — Марк розтер обличчя долонею. — «Але чомусь всі мої думки зараз — про неї. Знову. І знову. І, схоже, я вже нічого з цим не можу вдіяти…»

Він повернувся до столу. Взяти телефон? Написати щось? Перепросити? Ні. Це буде слабкість. Він — бос. Вона — підлегла.

Але десь усередині вже тихенько звучало інше:
«Це не закінчиться просто робочим звітом. Не з нею.»

— У мене терпець уривається, Еммо, — Марк повільно підвівся з-за столу, і його тінь накрила її, мов башта.

Емма стояла перед ним з затиснутими руками. Серце билося десь у горлі, але очі її були холодні, колючі.

— Якщо ви хочете, щоб я пішла — просто скажіть, — буркнула вона, скрививши губи.

— Я хочу, щоб ти нарешті зрозуміла, що це не дитячий садок. Компанія тріщала по швах через твій недогляд. Ти уявляєш, що було б, якби я не перевірив?

— Ви вже наговорили мені купу. Що далі? Випробувальний термін? Розстріл?

— Пиши заяву. — Він кинув ручку на стіл. — Про звільнення. Негайно.

В її грудях все похололо. Але руки лишались міцно схрещеними.

— Ви серйозно?

— Абсолютно, — сказав він, сідаючи назад. — Подивимось, як це — бути відповідальною не лише за красиву стрижку.

Емма повільно підійшла до столу, сіла на край і почала писати. Її почерк був зухвалий, кожна буква — як шпилька в нерви.

"Прошу звільнити мене з посади помічниці директора за власним бажанням…"

Він спостерігав за нею. Ніби вивчав. Занадто спокійна. Але він бачив, як вона трохи стиснула губи.

Коли вона закінчила, встала, поставила листок перед ним і сказала з викликом:

— Все. Можете підписати і звільнити свою головну проблему.

Марк глянув на папір, провів поглядом по рядках… і посміхнувся. Тонко. Ледь-ледь.

— Ні, Еммо. Ти ще не заслужила на свободу. Повернись на робоче місце.

— Що? — вона збентежено розвернулася.

— Я сказав — повертайся. Я не підписуватиму це. — Він підняв заяву й акуратно… поклав її в ящик. — Але я залишу це тут. На пам’ять. Щоб щоразу, як захочеш сперечатися — пам’ятала, що могла б зараз бути без роботи.

— Ви знущаєтесь?

— Я просто керую. А ти, здається, починаєш це відчувати.

— Ви… — Емма повернулася, але не договорила. Її щоки палахкотіли.

— І ще дещо, — додав Марк, нахилившись уперед. — У тебе десять хвилин, щоб принести виправлений звіт. І зроби мені каву. Без молока. Як я люблю.

Емма не відповіла. Вона мовчки розвернулася і пішла. Але він точно бачив, як тремтить її спина. Від злості. Від образи. І, можливо, ще від чогось… більшого.

«Це буде гра в витривалість, кролице. Подивимось, хто перший зламається…» — подумав Марк, і в його погляді майнула тінь задоволення.

Емма увірвалася до кабінету з горнятком кави в одній руці й папкою в іншій. Стриманість? Ні, не сьогодні.

— Як ви й просили. Кава. Без молока. Гірка, як ваш характер, — буркнула, грюкнувши горням об стіл.