Пан Директор

— Еммо, у мене одне просте питання, — голос Марка лунав холодно й зосереджено, як у шефа з фільмів, де в кабінеті завжди пахне сигарами, хоча тут пахло... кавою й ваніллю. — Чому я сьогодні вранці знайшов у звіті цифру 2989 замість 2899?

Емма, яка щойно встигла сісти з чашкою свого матча-лате і навіть не встигла зробити перший ковток, підняла погляд.
— Можливо, тому що ти сам усе плутаєш? У тебе в голові, певно, м’язи замість мозку.

— Можливо, — знизав плечима Марк, але не посміхнувся. І це лякало. Бо Марк завжди посміхався, особливо коли дратував її.

Увесь офіс був у шоці. Марк — той самий Марк, який жартував про крісла, сміявся з її зачіски і відправляв повідомлення, від яких пульс стрибав до небес, — тепер сидів мов кам’яна гора. Велетень-бос. Без флірту. Без усмішки. З суворим поглядом, який змушував коліна тремтіти — і не від романтики.

— Якщо ти ще раз принесеш мені недопрацьоване, — він підвівся, і його постать загородила половину офісу, — то будеш звіти не писати, а вручну вирізати з паперу. Я тобі ножиці принесу.

— Ти що, серйозно? — пробурмотіла Емма, вражена більше, ніж коли він одного разу запропонував їй підвищення в обмін на «усмішку».

— Абсолютно, — сказав він, і обійшов її стіл, нахилившись ближче. Тихо, просто біля вуха: — Мені набридло, що ти думаєш, ніби я лише гарні плечі та жарти. Я — бос. І ти будеш мене слухатись.

Це новий рівень абсурду, подумала Емма, відчуваючи як щось незрозуміле стискає живіт. Чи то злість. Чи то ще щось...

— Добре, пане директоре, — вона вирівнялася, — тоді наказую тобі поставити каву. Бо ми обоє без неї не переживемо день.

— Боси не варять каву, — відповів Марк серйозно, але... кутик його вуст сіпнувся. Все-таки живий.

— Ага, ну тоді не дивуйся, якщо завтра твоя стіна з дипломами буде вся в моїх нотатках «Працювати, а не качатися!»

— Тоді і твою стіну прикрасить моє повідомлення: «Старайся краще, мала.»

Їхній обмін фразами почав нагадувати словесний теніс з гранатами. Увесь офіс затаїв подих, а дехто навіть почав знімати на телефон.

---

Коли день добігав кінця, Емма виходила з кабінету з червоними щоками й розпущеним волоссям — бо стрес і злість змусили її розтріпати зачіску до стану "ранкова буря".

— Ти взагалі збожеволів, — кинула вона, вже стоячи на порозі. — Стати строгим саме зараз, коли я майже звикла до твого тупого флірту?

— А ти звикай до нового мене, — відповів Марк, поклавши ноги на стіл. — Я тепер твій головний біль у діловому костюмі. Хочеш — можу ще й краватку надіти. Тільки попереджай, коли збираєшся падати в обморок від моєї серйозності.

Емма нічого не відповіла. Вона просто пішла. Але двері зачинились занадто гучно, як для просто втомленої помічниці.

А Марк... Марк знову посміхнувся. Він бачив — її ця гра лякає. І подобається.

В офісі стояла тиша. Така, коли навіть звук клацання клавіш здається криком. Але саме справжній крик і став головною новиною дня.

— Емма! — прорізав повітря голос Марка, і всі співробітники разом здригнулись. Навіть принтер вирішив, що краще замовкнути.

Емма повільно встала зі свого місця, тримаючи в руках звіт. Вона знала — щось не так. Але не очікувала грози. Не від Марка. Ну, не такої.

Вона зайшла до його кабінету і зачинила двері, наче за собою залишила безпечний світ.

— Що трапилось, шефе? — запитала з легким нахилом голови, навіть усмішка промайнула.

— Не прикидайся милою, — гаркнув Марк, вдаривши долонею по столу так, що підскочив стікер із написом «Не чіпай мої м’язи». — Ти вказала неправильну суму в контракті з партнерами!

Емма блимає.

— На три нулі менше!

— Тобто... Я ж перепровіряла! — почала вона, але Марк піднявся з-за столу.

Він був великим. Він завжди був великим. Але зараз — гігант, ураган, гроза офісних кабінетів.

— Ти хоч розумієш, що через цю «маленьку» помилку я виглядав ідіотом перед дванадцятьма чоловіками в костюмах Armani?

— Ну, ти й без помилок виглядаєш як гріх в костюмі... — буркнула вона тихо, але не досить, щоб він не почув.

— Емма!

— Добре, вибач! — вона підняла руки. — Але ти не маєш кричати на мене, ми ж не на рингу! Я помилилась! Я жива людина, не калькулятор із біцепсами!

— А я не іграшка для флірту на обіді! — рикнув він, і на мить у його очах блиснуло щось... болюче? Розчароване?

Емма завмерла.

Він дихав важко. Вперше — по-справжньому злий. І не на жарт. Його щелепа стискалась, пальці згрібали краєчок столу, а погляд... наче він сам не розумів, чого так вибухнув.

Він розвернувся і пішов до вікна. Декілька довгих кроків — і він вже не лев, а вовк, який ховається за тінню.

— Мені соромно було, — сказав він нарешті, тихіше. — Я тебе обрав, розумієш? Я довірив тобі місце поруч. А ти...

— Я не хотіла підставити тебе, — м’яко сказала Емма, — просто втомилась. А ще ти сам змушуєш мене думати не про цифри, а про... дурниці.

Він обернувся. Його погляд ще палахкотів, але вже м’якше.

— Я не хочу на тебе кричати. Але ти маєш зрозуміти — це вже не іграшки. Я керую, я відповідаю, я...

— А я помічниця, — перебила вона. — І я завжди буду робити помилки. Але я вчуся. Бо мені не байдуже.

Дві фігури — велетень і мишка. Але ж яка мишка. З очима, які не ховаються, навіть коли на неї кричить буря.

Марк повільно підійшов ближче, вже без злості.

— Наступного разу перевіряй усе по чотири рази, ясно?

— Ясно, босе, — сказала вона і посміхнулась.

— Емма, до мене. — Глухий голос Марка прозвучав з його кабінету так, ніби кликав не помічницю, а зникаючу розсудливість.

Вона навіть не встигла відкласти каву, як вже стукала у двері.
— Ви звали, шефе?

— Я склав план на тиждень, — сказав він, не підводячи очей від екрану. — Для тебе.

Емма відчула тривожний холод десь між лопатками.
— Для мене?

— Так. Я хочу бачити звіти по кожному відділу до кінця дня. Аналіз прибутків за квартал. Нові пропозиції від HR. І презентацію на конференцію в четвер.