Залізний бос

Емма стояла біля кавоварки й з підозрою вдивлялася у відображення дверей спортзалу, що знаходився у нижньому поверсі компанії. Вона ще не встигла відпити й ковтка кави, як побачила, як знайома фігура з'явилася у дверях, ніби в кадрі якогось рекламного ролика.

Марк. Велетень. І тепер ще й у футболці, яка так облягала м'язи, що будь-яка сорочка на ній виглядала б, як зморщена серветка.

— Серйозно? — пробурмотіла Емма, вражена, але намагаючись не показувати цього. — Тепер він ще й красунчик фітнесу? Чудово. Просто чудово.

Марк помітив її погляд. Усміхнувся. Як завжди. Небезпечно. Легко. Самовпевнено. Він ішов повз, витираючи вологу з шиї рушником, і зупинився просто навпроти неї.

— Ти щось хотіла, Еммо? Чи просто милувалась?

Вона відпила з чашки.

— Я думала, це спортзал, а не кастинг на роль Супермена.

— А я думав, ти вже звикла до мого вигляду. Виявляється — справив враження вдруге, — підморгнув він.

Вона закотила очі, але цього разу в неї не вийшло придушити легкий рум’янець. І що найбільше її дратувало — він це помітив.

— Знаєш, Еммо, я міг би тренувати і тебе, — кинув він через плече, рушаючи до кабінету. — Але ти ж у нас сильна. Без фітнесу.

— Може, ще й снідати разом будемо? — буркнула вона й пішла до свого столу.

Протягом дня вона не раз чула, як він проходить повз. Його постать, впевнена хода, нова звичка пити білкові коктейлі й навіть спокійнішу, менш вибухову манеру розмови — усе це почало її бентежити. Це був уже не той хлопець, якому вона мріяла помститися. Це був… чоловік. Цей образ тримався в її голові, немов навмисне.

А найгірше було те, що інші жінки в офісі почали помічати це теж.

— Ти бачила, як на нього сьогодні дивилася Аліна з бухгалтерії? — прошепотіла одна з колег. — Мабуть, вже готує податковий звіт прямо на його футболці, — відповіла інша, і вони захихотіли.

Емма вдавала, що не чує. Але вона чула. І її всередині щось дратувало. Наче хтось забрав у неї щось... її. Але ж Марк не її. І ніколи не був. І не буде!

Вона спробувала зосередитись на звіті. Але замість таблиць у голові вимальовувались м’язисті руки, запах мила й той усміх — самовпевнений, насмішкуватий, але небезпечно привабливий.

Надвечір вона знову зустріла його у коридорі.

— Що, вже додому? — запитав він, ставши напроти. — Чи залишишся ще трохи? Можу показати кілька вправ на розтягнення. Для розслаблення.

— Я досить розслаблена, коли тебе не бачу, — відрізала вона, але зупинилась.

Він нахилився трохи ближче, голос став нижчим.

— Це неправда. Ти напружена. Ти злишся. Бо тобі подобається, що я змінююсь.

— Я злюсь, бо моя посада — це не майданчик для флірту, Марку. І твої м’язи — це не аргумент в діалозі.

— Але працює, еге ж? — він уже пішов далі, не давши їй відповісти. І залишив її... приголомшеною.

Ввечері, вдома, Емма вперше довго розглядала себе в дзеркалі. Вона торкнулась волосся. Воно знову почало відростати після короткої стрижки. Можливо, вона справді виглядає… інакше. Жіночніше. М’якше. Може, навіть гарно.

— Та нісенітниця, — пробурмотіла вона й вимкнула світло. Але подумки вона вже уявляла, як завтра знову побачить його. І в ній знову щось стиснеться. Чомусь солодко-бентежне.
— Ще один звіт, і я полечу з цього даху, — бурмотіла Емма, намагаючись одночасно друкувати, пити каву й вгадувати, куди поділись графіки за третій квартал.

У дверях її кабінету з’явився Марк — у спортивній кофті, ще злегка вологий після тренування, з блиском в очах і усмішкою, яка могла б зруйнувати оборону будь-якої країни.

— І знову втікаєш у спортзал, коли треба звіти перевіряти? — огризнулася Емма, не піднімаючи очей.

— А ти знову вдаєш, що все контролюєш, коли вже п’ята кава сьогодні? — відповів Марк, заходячи в кабінет, де раптом стало тісно від його присутності.

Він кинув погляд на її екран і пирснув:

— У тебе там Excel зламався чи це новий артхаус?

— Вийди, велетню. Дай мені спокій. — Вона вперлася руками в стіл і нарешті глянула на нього. На секунду.

Занадто добре він виглядав. І це дратувало. Дуже.

— Я прийшов із пропозицією.

— Якщо це знову твоя геніальна ідея про корпоратив у стилі "Спартанські бої", то дякую, ні.

— Інша. Підемо на пробіжку. Разом. Щоб ти теж розуміла, що спорт — це не тільки носити легінси.

— А ти — щоб зрозумів, що працювати треба не лише м’язами. — Емма схрестила руки, але одна брова все ж злетіла вгору: — Хочеш пробіжку? Добре. Я прийду. І обжену тебе.

— Виклик прийнято, помічнице. — Його усмішка стала небезпечно широкою. — Але май на увазі — я не зупиняюсь, коли бачу перед собою мету.

— Сподіваюся, цією метою не буду я, бо я не гумова. — Вона грюкнула по клавіатурі. — Біжи, директоре, поки не передумала.

— До вечора. — Марк вийшов, але ще раз озирнувся. — Ти класна в гніві. Май на увазі.

Як тільки двері зачинились, Емма схопила найближчу подушку і ткнула в неї обличчям:

— Господи, він не має права бути таким. Ще й пахне... гелем для душу з чорним перцем?

Ввечері, коли робочий день добіг кінця, а офіс спорожнів, Марк чекав її біля входу. У чорних шортах, спортивному лонгсліві та навушниках на шиї. Виглядав... як хлопець, який краде серця навіть без наміру.

— Ти спізнилася. — Він підморгнув. — П’ять хвилин — і я вже збирався бігати сам.

— У твоїх снах, директоре. — Емма підтягнула волосся в хвіст, і його погляд зупинився на її шиї. Вона це помітила. — Готовий?

— Питання в іншому: ти готова бігти поруч зі мною? Я, між іншим, марафони біжу. У прямому й переносному сенсі.

— Я теж. Тільки мої марафони — це дедлайни, проекти і твої несподівані доручення.

Перші кілька хвилин вони бігли мовчки. Легко, ритмічно, ніби все життя бігали поряд. Емма раптом відчула, що напруга з плечей повільно сповзає. Марк біг поруч, не обганяючи, не тиснучи — просто був поруч. І це, чомусь, гріло.

— Ти серйозно повернувся до спорту? — запитала вона між подихами.