Ад під керівництвом

Офіс змінився. Повітря було наелектризоване, немов блискавка могла вдарити будь-якої миті. І в цьому епіцентрі керував тепер Марк — молодий, впевнений у собі вовк, який ступив у кабінет із посмішкою переможця.

Він ішов повз столи, кидав погляди на працівників, і всі мовчали, навіть клавіші клавіатур починали цокотіти повільніше. Він тепер — директор. А отже, диктує правила.

— Чому звіти не здані до дев’ятої? — голосно кинув Марк, проходячи повз бухгалтера. — Ми не в дитсадку.
— Але… — почав той.
— Усе, в тебе п’ять хвилин.

Емма сиділа у своєму новому кріслі біля дверей до кабінету директора. Вона — його помічниця, офіційно. Але кожна клітинка її тіла протестувала.

Вона стиснула ручку так, що та ледь не тріснула, коли Марк викликав її до кабінету черговий раз.

— Що тепер? — буркнула, заходячи.
— Потрібна твоя думка. Червоні папки чи сині виглядають грізніше?
— Це серйозно? —
— Абсолютно. Психологічний вплив кольору, ти ж знаєш.

Емма підійшла ближче, зупинилась навпроти столу.
— Ти просто знущаєшся з мене.
— Трошки. Але не забувай — ти підвищена. І твій обов’язок — терпіти мого… талановитого характеру.

Вона важко зітхнула, розвернулась і вийшла. А він лише посміхнувся.

Ад на роботі почався офіційно.
Він — вогонь.
Вона — бензин.
І весь офіс — їхнє поле бою.

Годинник показував двадцять першу, коли Марк, розкинувшись на дивані з ноутбуком на колінах, отримав повідомлення.
Емма: "Звіт готовий. Перевір, будь ласка."

Він не поспішав відповідати. Лише потягнувся, відкрив файл, переглянув перші сторінки… і вже на третій в нього загорілися очі від чергового плану.

Марк: "Хм… Тааак. Треба терміново обговорити. Голосовий дзвінок за п’ять хвилин."

Він уявляв, як Емма, втомлена після дня під його керівництвом, закочує очі. І саме тому він набрав її.
— Алло? — буркнула вона.
— Привіт, колего.
— Я знала, що ти не напишеш просто "ок".
— Ну, я ж директор. Я мушу тримати стандарт.

Він говорив занадто спокійно. Це лякало.
— Що не так у звіті?
— Усе.
— Усе!? — її голос став вищим.
— Жартую. Просто на двадцять третій сторінці, у самому низу, шрифт на один пункт менший.
— Ти знущаєшся.
— Ні. Я керую. Ти повинна бути ідеальною. Моя помічниця має блистіти. Як діамант.
— Ти злий.
— Я — вовк.

Тиша. Із динаміка було чутно, як Емма глибоко вдихає.

— Я надішлю ще раз через десять хвилин.
— А я перевірю… через сорок.
— Чому?!
— Бо хочу, щоб ти трохи подумала про мене.

Відповідь з’явилася майже миттєво. На екрані її телефону з’явилася світлина — це була рука Марка, з піднятим великим пальцем, на фоні стояла чашка кави і горнятко для ручок. Під фото був підпис:
«Ось мій найкращий інструмент для перевірки твоїх звітів. Можеш бути спокійна — він працює бездоганно!»

Емма спочатку моргнула, не одразу зрозумівши жарт, а потім сміх розлився по її обличчю. Її очі блищали — цей простий, але добрий жарт розрядив напругу, яка накопичилася за день. Вона відповіла:
«Окей, вовче, приймаю твою перевірку. Але не забувай — я теж маю пару «трюків» у рукаві.»