Передача влади

— Сину, зайди до мене, — голос Віктора був спокійним, але в ньому читався той тон, коли питання стосувалося чогось серйозного. Марк, хоч і насуплений після чергової сварки з Еммою, все ж зайшов до кабінету батька.

Віктор сидів у своєму великому кріслі, обертаючи в руках чорну кулькову ручку. Його погляд зупинився на Маркові — впевненому, суворому, вже не “зайчику”, а дорослому чоловікові, якого він виростив.

— Ти знаєш, скільки років я керую цією компанією?

— Знаю. З чотирнадцяти я вже тут крутився між сейфами й діамантами, — злегка посміхнувся Марк, сідаючи навпроти. — Ти що, знову на відпустку з мамою зібрався?

— Ні, — Віктор усміхнувся, але то була не жартівлива усмішка. — Я збираюся відступити.

Марк завмер.

— Передаю кермо тобі.

— Мені?

— Не сусіду. — Віктор підняв брову. — Так, тобі. Ти сильний. Ти вовк, як і я. А компанія — це не лише про ювелірку. Це про довіру, репутацію, команду. Я бачу, як ти борешся, як навіть з Еммою тримаєшся на ножах, але працюєш. Це мені достатньо.

— А ти? Що робитимеш?

— Моя черга — відпочити. Взяти кролицю і втекти в гори. Може, відкрию лавку з медом і теплими шарфами. — Він посміхнувся вже щиро. — Але поки що — я почну вводити тебе повністю в управління.

Марк мовчав. Усередині все змішалося: гордість, тривога, відповідальність. Та в очах батька — того самого, що завжди був опорою — світилася довіра. І це було найважливіше.

— Я не підведу, — тихо сказав Марк.

— Знаю, — Віктор підвівся і простягнув руку. — Вітаю, директоре.

У кабінеті Віктора було тихо, лише годинник на стіні відміряв кожну мить, ніби попереджаючи: зараз станеться щось остаточне. На столі лежала товста папка з документами, надрукованими на фірмовому бланку компанії. Віктор сів, відкрив її, перевірив кожну сторінку — повільно, ретельно, як і належить людині, що покидає своє царство.

— Це все, — мовив він, відклавши ручку до краю столу. — Перевір, якщо хочеш. Але я вже підписав.

Марк не сів одразу. Він підійшов до вікна, подивився вниз — офіс, в якому він виріс, люди, яких він знав з дитинства, а тепер вони стануть підлеглими. Це було більше, ніж просто бізнес. Це була його історія.

Він повернувся, сів навпроти батька. Віктор дивився на нього мовчки. Марк узяв ручку. Його серце гупало, та пальці не тремтіли.

— Ну що, вовче? — жартівливо сказав Віктор. — Готовий?

— Готовий.

Ручка скрипнула, коли Марк вивів своє ім’я — розбірливо, впевнено. Потім ще один підпис. І ще.

Коли він відклав ручку, повітря в кабінеті ніби стало важчим. Тиша зависла між двома чоловіками — батьком і сином, колишнім і теперішнім керівником.

— Вітаю, — сказав Віктор тихо, але гордо. — Тепер це твоя компанія. Твоя відповідальність. Твої рішення. І… твої війни.

Марк кивнув.

— А що ти робитимеш зараз? — спитав він.

Віктор встав, підійшов до шафи, витягнув пляшку дорогого віскі і дві склянки.

— Я? Піду додому до своєї кролиці. А поки… вип’ємо за тебе, директоре. І за те, щоб ти не спалив офіс у перший тиждень.

— Якщо Емма не змусить, — буркнув Марк, наливаючи.

Вони дзвінко вдарилися склянками.

— Починається нова глава, — сказав Віктор.

— І я її напишу, — відповів Марк.

— Увага всім, — гучний голос Марка пролунав в офісному холі.

Працівники поступово почали виходити зі своїх кабінетів і піднімати голови від моніторів. Навіть ті, хто зазвичай ховався в кімнаті для кави, з'явилися з кухликами в руках.

Марк стояв посередині, впевнений, розслаблений, з легким нахилом голови і новим вогнем в очах. Віктор стояв трохи позаду, спостерігаючи з тією гордістю, яку не приховаєш навіть за найсуворішим виразом.

— З цього дня я — новий директор компанії, — сказав Марк. — Віктор Андрійович офіційно передав мені всі повноваження.

У натовпі пролунали поодинокі оплески, здивовані вигуки, а хтось уже шепотівся про те, скільки всього зміниться.

Але одна людина не плескала.

Емма стояла біля принтера, схрестивши руки на грудях. Її очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію. Її погляд пронизував Марка наскрізь.

— Чудово, — промовила вона нарешті, голосно, щоб усі почули. — Тепер син директора став директором. Несподівано. Дуже "демократично".

— Ага, — Марк повернувся до неї з нахабною посмішкою. — Я ще й свій офіс сам вибиратиму. І каву — з цукром, будь ласка.

Декілька працівників не втримались і тихо хмикнули.

— Це не змінює мого ставлення до роботи, — Емма зробила крок уперед. — І якщо ти думаєш, що я тобі підтакуватиму, то глибоко помиляєшся.

— Не думав, — спокійно відповів Марк, дивлячись їй просто в очі. — Я ж не дурень.

І хоча вона виглядала незадоволеною, в її очах пробігла іскра. Це була не поразка — це було початок нового протистояння.

А Марк, усміхаючись, подумав:
"Тепер гра починається по-справжньому."

— Еммо, затримайся, — пролунало з-за спини, коли всі вже розходились по своїх місцях.

Вона зупинилась, повільно обернулась, приготувавшись до чергової словесної дуелі. Марк стояв біля свого нового кабінету, опершись на дверну раму, ніби він тут народився керувати.

— Щось ще, пане директоре? — холодно запитала вона.

— Так. У мене є для тебе… підвищення.

— Підвищення? — перепитала вона з легкою підозрою, вже передчуваючи щось не те.

— Тепер ти — моя помічниця. Помічниця директора. Вітаю.

На кілька секунд у приміщенні стало тихо. Емма навіть не одразу зрозуміла, що він серйозний.

— Це жарт? — Нарешті мовила вона, звузивши очі.

— Абсолютно ні, — відповів Марк з лукавою усмішкою. — Ти найорганізованіша, найжорсткіша і найупертіша працівниця, яку я знаю. Саме така мені потрібна. І… я ще пам’ятаю, як ти керувала офісом без дозволу. Час це легалізувати.

— Ти просто мстишся, — просичала вона.

— Можливо. Але йду шляхом справедливості. Не кожен має честь носити титул “найближча до директора особа”. Вітаю, Еммо. З першого дня в пеклі.