Кролиця в вовчому лігві

Офіс жив своїм буденним життям — шум клавіатур, дзвінки, запах кави. Все було звичним… допоки не з’явилася Вона.

Гера.

У світлій сукні, яка підкреслювала її струнку фігуру, з ідеально покладеним волоссям і сяючою усмішкою — вона ввійшла в приміщення, ніби сонце розсунуло хмари. Чоловіки моментально забули, чим займалися. Хтось перекинув чашку з кавою, інший забув, як звати клієнта по телефону.

— Це хто? — прошепотів молодий менеджер.

— Напевно, модель… — відповів інший, роззявивши рота.

Але в центрі всього цього стояв Віктор. Вовк. Його очі звузились, щелепи трохи зціпилися, а в грудях народжалось тихе гарчання.

— Це моя дружина, — повідомив він, проходячи повз працівників, які вже гуглили "як запросити богиню на каву".

Коли Гера підійшла до нього, Віктор одразу обійняв її за талію, сильно, немов демонструючи всьому офісу:
"Не чіпати. Моє."

— Привіт, мій вовче, — промовила Гера, підморгнувши.

— Привіт, моя небезпечна кролице, — буркнув він, і швидко додав: — Наступного разу вдягай щось мішковате. І капюшон. І, бажано, з написом “заміжня”.

Щойно двері кабінету Віктора зачинились за Героною спиною, Вовк перестав бути стриманим директором.

— Ти що, серйозно? — прошепотів він, підходячи ближче, — У тебе там що, місія — довести всіх чоловіків у моїй компанії до серцевого нападу?

Гера з усмішкою розвернулась і поклала руки на його груди.

— Я прийшла до тебе, а не до них. Не моя вина, що ти мене таку обрав.

Віктор обійняв її, міцно, аж так, що вона піднялась навшпиньки.

— Я тебе не обрав… Я тебе викрав. І досі тримаю в полоні, кролице моя.

Вона засміялась, і звук її сміху, м’який і щирий, відлунювався в стінах кабінету, наче повертав їм юність. Він схилився, провів пальцями вздовж її щоки, вдихаючи аромат знайомих парфумів — тих самих, що вона носила ще тоді, коли вони вперше зустрілися.

— Ти досі така сама… — прошепотів він.

— А ти став сивішим, — пожартувала вона.

— Сивішим — бо живу з тобою.

— Сильнішим — бо зі мною.

Він притис її до себе ще сильніше.

— І найголовніше — щасливішим. Бо це ти. Моя дика, ніжна, вперта, прекрасна кролиця.

Віктор не поспішав відпускати її з обіймів. Навпаки — притис ще міцніше, нахилився до її вуха, і з тією самою голосною хриплинкою, від якої в Гери ноги завжди трохи підкошувались, прошепотів:

— А що, як я зараз натисну на замок кабінету і не випущу тебе звідси до кінця дня?

— І хто ж тоді керуватиме цією дорогоцінною імперією? — Гера хитро примружила очі, але щоки їй вже запалали.

— Я впевнений, що без моїх підлеглих світ не завалиться. А от без тебе — я так точно.

Він торкнувся її губ пальцем, ніби вивчаючи лінії пам’яті, які знав напам’ять. Його очі блищали — той самий вовчий блиск, який мав тільки для неї.

— Ти сьогодні надто гарна, щоб бути просто відвідувачкою, — продовжив він, — Може, залишишся тут? Посидиш у мене на колінах замість цього нудного офісного крісла.

— О, тобто я — твоя нова секретарка? — усміхнулася Гера, відступаючи на крок, але не встигла й кліпнути, як він уже знову тримав її за талію.

— Ні. Ти — моя мотивація.

— Вікторе... — почала було вона з легкою вдаваною суворістю, але він перебив:

— Тихо. Ні слова. Бо я вже рахую, скільки хвилин у нас є до перерви. І кожну з них хочу витратити на тебе.

Він нахилився ближче, губами ковзнув по її щоках, ледве торкаючись. Вона посміхнулась, відвела погляд і зітхнула:

— Скільки років пройшло, а ти все такий…

— Невиліковний?

— Люблячий.

— Вікторе… — Гера обережно вивільнилася з його обіймів і зробила крок назад. Її пальці ледь помітно сіпнулися, мов та тендітна лапка кролиці, що щойно ступила на траву й почула шерех.

— Що сталося? — він одразу насторожився, підійшов ближче, але не торкався.

— Мені треба йти, — прошепотіла вона, опустивши очі. — Я не повинна була приходити… не так.

— Не так? — його голос потемнів. — Ти моя дружина.

— І саме тому я не хочу, щоб ми ставали двома підлітками в шкільному кабінеті директора.

Віктор тихо розсміявся, але той сміх був коротким, глухим, ніби він намагався стримати рик.

— Ти хочеш утекти?

— Не хочу. Мушу.

— Від кого? Від мене?

Вона зустріла його погляд — глибокий, дикий, занадто рідний. І прошепотіла:

— Від себе.

Ці слова зависли між ними. Вона вже взялася за ручку дверей, коли раптом він опинився поруч і, не торкаючись, сказав майже пошепки:

— Я не буду тримати тебе силою… Але кролиця моя. А вовки ніколи не відпускають своє.