Офісна війна

— Що?! — вигукнув Марк, коли почув новину. — Разом з Еммою? Над звітом за п’ять років?!

— Так, Марку, — спокійно пояснив головний бухгалтер, — у вас двох найкраще виходить працювати з аналітикою. До того ж, хтось із вас має нарешті навчитися стриманості.

— Мені це сказали?! — буркнув він і з шумом відсунув стілець.

Емма в цей момент з'явилася у дверях, з купою паперів у руках. Вона була як завжди — точна, впевнена, в яскравому костюмі і з незворушним виразом обличчя.

— Доброго ранку, зайчику, — з іронією сказала вона, кидаючи стос паперів на стіл перед Марком. — Сподіваюся, ти вмієш працювати з Excel, а не лише з м'язами.

— Я тобі не зайчик, — просичав він. — І так, я знаю Excel. Можеш не хвилюватися — звіт буде готовий. Якщо тільки ти не вирішиш переробити його в стилі диктатора.

— Якщо ти не зіпсуєш усе своїми «вільними інтерпретаціями», то, можливо, ми не зірвемо дедлайн, — відповіла вона, сідаючи поруч.

Цілий день вони працювали у напрузі. Обмінювались фразами, які більше нагадували словесні дуелі, ніж робочі репліки.

— Ти серйозно вважаєш, що можна об'єднати ці показники в один графік? — скептично спитала Емма.

— Я серйозно вважаю, що ти надто любиш ускладнювати, — буркнув Марк, клацаючи мишкою. — Ми ж не пишемо докторську.

— А от я серйозно вважаю, що ти просто боїшся розумніших жінок, — сказала вона, підперши підборіддя рукою. — І знаєш що? Це не рідкість.

— Я просто боюся таких, як ти. З голосом наче свердло і поглядом снайпера, — не витримав Марк, але злегка посміхнувся.

Емма пирснула. Вперше.

Марк на мить розгубився — він не думав, що вона вміє сміятися.

— О, ти вмієш усміхатись, — тихо сказав він. — Запишу це в звіт як надзвичайну подію.

— І не перегорди себе гумором, — сказала вона, але вже без злості. Вона навіть дивилась на нього якось по-іншому. Наче на людину.

У кімнаті стояла тиша, лише клацання клавіатур і легке гудіння комп’ютерів створювали фоновий шум. Таблиця за таблицею, графік за графіком — вони, самі того не помічаючи, вже працювали в унісон. І в якийсь момент, під час обговорення чергового пункту, обидвоє повернули голови водночас.

Їхні обличчя опинились так близько, що подих Емми ковзнув по щоці Марка. Очі в очі. Ні подиху, ні жарту, ні слова — секунди розтягнулись у вічність.

Емма першою кліпнула. Її щоки раптово набули рум’янцю, вона відвела погляд і нервово поправила волосся.

— Ем… — пробурмотіла вона, — ну, я... Я піду за кавою.

Але Марк не рухався. Він не відвернувся. Не зблід, не розгубився. Його очі вперто тримали її погляд до останнього. Більше не зайчик. Вовк. Той самий, якого ховала в собі його кров.

— Може, й мені принеси? — спокійно промовив він, спираючись ліктем об стіл. — Зі згущеним молоком, якщо не важко. Ти ж така... добра.

— Сам собі зроби, — буркнула Емма, але голос її був слабший, ніж зазвичай.

Вона встала різко, а папери ледь не злетіли з її колін. Та, відходячи, все ж озирнулася — і побачила, як Марк посміхається. Не знущально. Вперше — майже тепло.

— Як справи з вашим звітом? — голос Віктора пролунав зненацька, коли він зупинився біля робочого столу Марка й Емми.

Марк одразу підвів очі від екрана, зробив поважний вигляд і з удаваною серйозністю відповів:

— Я вже все зробив. А Емма… ну, вона здебільшого пила каву. Мабуть, шукає натхнення в капучино.

Він навіть не посміхнувся, сказав це спокійно, впевнено. Наче справді так і було.

Очі Емми спалахнули. Вона різко обернулася до нього:

— Що?! — її голос злетів, але вона одразу схаменулась, бо навколо — колеги. — Це неправда!

— Та ні, — спокійно додав Марк, знизуючи плечима. — Просто так здалося. Я ж не обвинувачую. Всі працюють по-своєму.

Віктор підняв брову, кивнув і пішов далі, залишивши по собі напружену тишу.

— Ти що собі дозволяєш? — прошипіла Емма, коли вони лишилися самі. — Ти реально здав мене? Перед твоїм батьком?!

— Ти ж не знала, що він мій батько, — з ледь помітною усмішкою кинув Марк, не відриваючись від монітора.

— Тепер знаю! — Емма згрібла свої папери, наче зброю. — І знай — я цього так не залишу.

— Чекаю з нетерпінням, — сухо відповів Марк, відкидаючись на спинку стільця. — Подивимось, що ще ти вмієш, крім кави.

Емма озиралася. Офіс майже порожній — більшість уже пішли, лишилися тільки кілька затятих трудоголіків. Її пальці швидко ковзнули по клавіатурі — вона щойно вставила флешку в комп’ютер Марка й намагалась знайти звіт за останній квартал, аби… ну, скажімо, «підчистити» після своєї частини.

— Так, ось і він, — прошепотіла сама собі і вже було натискала «видалити», коли…

— Сподіваюся, ти шукаєш не каву? — голос Марка пролунав прямо за її спиною, і в Емми аж пальці скривилися від несподіванки.

Вона швидко натиснула на хрестик, вирвала флешку і різко сіла назад у крісло, яке було позаду… тільки воно здалося якимось м’яким, теплим і занадто рухомим.

— Що за... — буркнула вона, обертаючись — і застигла. Бо сиділа. Прямо. На. Колінах. Марка.

— Хм, — Марк підняв брови, схрестив руки на грудях і трохи нахилив голову, — це новий спосіб вибачитися за шпіонаж?

— Я не… це просто… — вона відсунулась, підхопилась, обличчя налилося червоним. — Я просто перевіряла…!

— Що саме? Мій терплячий характер чи свою гнучкість у шпигунстві?

— Ти сам винен! — огризнулася вона, ховаючи флешку в кишеню. — Ти перший здав мене перед директором.

— Доторкнись ще раз до мого комп’ютера — і наступного разу ти сидітимеш не на колінах, а в кабінеті Віктора, звітуючи за крадіжку даних, — промовив він тихо, майже ласкаво, але погляд у нього був зовсім не ніжний.

Емма мовчки стисла щелепи. Розвернулась і пішла до свого столу, але ноги трохи підкошувались. Вперше за довгий час вона почувалася не найголовнішою в кімнаті. І ще гірше — їй це навіть сподобалось.

А Марк… дивився їй услід і вперше подумав:
«Ця дівчина — як вибух. І, здається, я тільки що став сірником.»