Прощання

Олівія переступила поріг компанії так, наче поверталася в дім, який давно вже не був її. Вона не була в цьому офісі всього кілька днів, але здавалося — пройшло пів життя. Все виглядало знайомо, однаково... але вже не важливо.

У руках — маленький пакет з цукерками. “Для дівчат з бухгалтерії”, — подумала вона. Двері відкривались, люди віталися, дивились із подивом і посмішками, а Олівія злегка кивала. Вона прийшла попрощатись. Як слід. Минулого разу втекла тихо, а це не в її стилі.

— Олівія? — знайомий голос змусив її зупинитись.

Віктор ішов їй назустріч, як завжди підтягнутий, у костюмі, з тією ж теплою серйозністю в очах. Зупинився, окинув її поглядом, і усміхнувся по-батьківськи.

— А я думав, що вже не побачу вас тут.

— Я теж так думала, — знизала плечима Олівія. — Але потім зрозуміла, що втекла, як якась злодійка. Не попрощалась навіть.

— А вам не треба було. Ви вже давно виглядали... — Віктор трохи знітився, підбирав слова. — Ви виглядали, як людина, що більше не належить цьому місцю. Ви виросли з нього, Олівія.

Вона посміхнулась. Та посмішка була не звично стриманою, а по-справжньому щасливою.

— Ви пам’ятаєте, якою ви були, коли тільки прийшли сюди? — тихо запитав Віктор.

— Молодою і дурною?

— Молодою — так. Але з болем в очах. Тоді я подумав, що хтось розбив вам серце. А зараз... — Він зробив паузу. — Зараз ви світитесь.

Олівія мовчала. Але в її очах щось забриніло — не сльоза, ні. Світло. Те саме, про яке говорив Віктор.

— Дякую вам, — нарешті сказала вона. — За те, що просто були. І за чай з лимоном у тяжкі дні.

— А ви дякуєте мені за чай, коли могли б подати на мене в суд за те, як я кричав у ті дні на всіх, включно з вами?

Олівія засміялась.

— Ви хороший директор, Вікторе. І чудовий чоловік.

— А ви — справжня жінка. Йдіть. Там, де ви тепер, набагато більше сонця.

Олівія вже виходила з будівлі, коли раптом почула знайомий голос:

— Олівія?

Вона обернулася — перед нею стояв Марк. Здивований і трохи збентежений.

— Марк... Я не очікувала тебе тут побачити.

Він підняв брови і посміхнувся:

— Я теж не очікував, що ти повернешся... Але рада тебе бачити. Як ти?

Олівія зробила крок до нього, їхні погляди зустрілися, і на мить затихло все навколо.

— Я... йду назавжди, — тихо сказала вона, — Але хотіла попрощатися.

Марк відчув, як щось стискається в грудях, але стримався.

— Дякую, що сказала. Я... бажаю тобі щастя.

Вони стояли поруч ще кілька секунд, а потім Марк промовив:

— Можливо, колись ми ще побачимось.

— Олівія... — почав він, — Я хочу тобі дещо сказати. Ця Емма… Вона справжній шторм. Весь офіс тепер під її контролем, і це мене просто дратує. Вона нікого не слухає, робить по-своєму.

Олівія уважно слухала, помічаючи, як з кожним словом Марк ставало все важче.

— Вона молода і амбітна, — спробувала вона пом’якшити тон, — можливо, це просто її стиль.

— Можливо, — кивнув Марк, — але я починаю її ненавидіти. Вона забирає весь мій спокій. Мені здається, що я вічно воюю з нею.

Олівія не могла залишитись байдужою. Вона ніжно обійняла Марка, ніби нагадуючи йому, що він не один.

— Тримайся, — прошепотіла вона, — все зміниться, повір.

Марк затамував подих і відчув, як тепло її обіймів поступово розсіює його напругу. У його серці щось змінилося — він раптом усвідомив, що те, що він відчував до Олівії, вже не кохання.

Відступаючи від обіймів, він тихо сказав:

— Знаєш, Олівія… Я думаю, що це не кохання. Ти для мене стала чимось на кшталт матері. Хтось, хто підтримує, але без романтики.

Олівія посміхнулася, зрозумівши суть його слів.

— Це нормально, — лагідно сказала вона. — Іноді ми плутаємо почуття. Дозволь собі відпустити це — і тоді з’явиться щось справжнє.

Марк глибоко вдихнув і відчув, як зникає вантаж у грудях. В його очах засяяла нова надія.

— Дякую, що була поруч, — тихо промовив він.