Її серце обрало

Олівія притискає сумку до грудей і виходить з підземки. Місто пахне дощем і весною. Хоч вечір і прохолодний, але серце б’ється тепло. Вперше за довгий час.

— От і все, — прошепотіла вона сама до себе, — я більше нічого не винна ні минулому, ні собі. Я вільна.

Кроки стукають по тротуару рівно, впевнено. Вона більше не озирається. Немає потреби. Життя не там, позаду. Життя — тут, у маленькій квартирі на п’ятому поверсі, де пахне кавою, чорнилами і чоловіком, якого вона обрала.

Ключ зайвий. Двері відчиняє він.
Тихо. Мовчки. Немов відчував кожну її думку дорогою.

— Ти мокра. — Його голос глибокий, теплий.

— Ти без футболки, — відповідає вона і сміється.

— Я тебе чекав. Довго.

— Я себе теж.

Він не питає про Марка. Не говорить про офіс. Не згадує минуле. Просто бере її сумку, ставить на підлогу і обіймає. Так, ніби без неї не міг дихати. Вона ховається носом в його шию і мовчить.

— Знаєш, — шепоче Олівія, — я думала, що більше не зможу. Що вже все зламане. Що серце — це камінь.

— А воно?

— Воно ще б’ється. Але не для всіх.

— Для кого?

— Для тебе, дурнику, — вона усміхається і цілує його в підборіддя.

Він піднімає її на руки. Легко. Мов крила.

— У мене вівсянка на плиті, — жартує вона.

— Згорить, — шепоче він їй у вухо, — але краще згорить каша, ніж ще раз побачити, як ти втомлюєшся від життя.

Квартира заповнюється ароматом обіймів і спокою.

І лише одне залишається нерозгаданим.

Хто він?

Олівія стояла перед дзеркалом у бежевій сукні. Легка, як подих весни, вона торкалася колін і гойдалася, мов хвиля, кожного разу, коли Олівія рухалася. Вперше за довгий час вона фарбувала вії не для офісу. Не для когось. А для себе.

— Я виглядаю… молодо, — усміхнулась до відображення. — І… щасливо?

Так. У цьому відчутті було щось лякаюче. Немов вона знову дівчинка, яка вперше йде на побачення, і не знає — можна чи ні, правильно чи смішно, красиво чи надто.

Телефон мигнув.
«Я вже чекаю внизу. Не поспішай. Ти маєш сяяти.»

Вона взяла пальто, кинула погляд на квартиру, що вперше здавалася не тимчасовим укриттям, а справжнім домом, і вийшла.

---

Він стояв біля машини. У темному пальті, з легким усміхом, тримаючи в руках одну-єдину квітку — рожевий тюльпан.

— А де решта букета? — засміялася вона, підходячи ближче.

— Решта — завтра. І післязавтра. І ще, якщо дозволиш, — він подав їй квітку, не відводячи погляду. — А сьогодні мені важливо, щоб ти тримала в руках щось таке ж ніжне, як і сама.

Вона нічого не сказала. Тільки взяла тюльпан і сіла в машину. І поки місто зникало за вікнами, вона ловила відчуття. Це було нове. Це було про неї. Про те, як можна відчути себе живою, не заради когось — а просто тому, що життя знову дозволяє дихати.

— У тебе очі сміються, — сказав він, коли вони вже сиділи в кав’ярні.

— Це, мабуть, від кави.

— Ні, — він нахилився ближче. — Це тому, що нарешті хтось дивиться на тебе, як на жінку. А не як на проблему. Не як на ідеал. Не як на втрату.

— А як?

— Як на диво.

І вона повірила.

Вперше за багато років — повірила.

— Уяви, — сказав він, коли вони прогулювались вздовж річки, тримаючись за руки, — якби ми мали двох дітей. Дівчинку з твоїми очима і хлопчика з твоїм характером. Бідний я...

Олівія засміялась легко, невимушено, як колись у юності.
— Це ти ще мого характеру не бачив.

— Я бачив. І не злякався. Я навпаки — тільки більше закохався.

Вітер торкнувся її щоки, і вона зупинилась.

— Ти серйозно зараз?

— Абсолютно, — він повернувся до неї і взяв за руки. — Весілля. Не пафосне. Десь на березі. Ти в сукні, без фати, але з розпущеним волоссям. Я — у простому костюмі. І тільки наші. Без галасу.

Вона дивилася на нього і не знала, чи це сон.

— А потім?

— А потім ми побудуємо дім. Дерев’яний. У горах. І будемо там щоранку варити каву і сваритись, хто її зробив гірше. І я програватиму спеціально.

Олівія заплющила очі на секунду. Їй хотілося вірити. Так сильно, що аж боліло в грудях.

— Це лише слова. Гарні, але слова.

— Я знаю. Але я маю намір зробити з них правду. Якщо ти дозволиш.

— Я… — вона глянула йому в очі. — Я більше не хочу втрачати.

— То і не втрачай. Бо я вже знайшов.
Її пальці тремтіли, коли він провів великим пальцем по її долоні. Їхні кроки звучали у тиші вечора, як ніжні удари серця — повільно, обережно, затято.

— Як ти взагалі дозволила мені з’явитися у своєму житті? — прошепотів він, не дивлячись на неї, а в небо, мов просив дозволу у зір.

— Я не дозволила. Ти просто зайшов і не спитав.

Вони обоє засміялися. З того, як це звучало легко. Як у підлітковому віці, коли ще віриш, що кохання — без строку придатності.

Він зупинився. Вона теж. Його долоні лягли їй на щоки, а її — обхопили його зап’ястя.

— Я не вмію красиво казати. Але я знаю, як сильно хочу бути поруч.

— Просто поцілуй мене, — тихо мовила Олівія.

І він поцілував. Повільно. Несміливо спочатку, а потім із тою пристрастю, що могла б спопелити всі страхи. Вона обіймала його за шию, і відчувала, як земля під ногами більше не належить їй.