Заміна

— Ну що ж, — сказала Олівія, дивлячись на порожній бланк заяви. — Час.

Вона акуратно, без тремтіння в руці, вивела кожну букву: «Прошу звільнити мене за власним бажанням…». І тільки поставила крапку, як полегшення, немов вітер, що зніс з плечей кілограм бетонних сумнівів, пройшлося по спині.

Кабінет Віктора був відчинений. Він сидів за столом, гортав якийсь каталог з обручками, ніби вибирав не для клієнта, а для себе.

— Пане Вікторе? — голос Олівії прозвучав надто рішуче навіть для неї. — Я принесла заяву.

Віктор підняв очі. Подивився на неї, як батько на доньку, яка раптом зібрала валізи і каже: «Я їду в Непал будувати нове життя з ламами».

— Сідай. — Його голос був спокійний, але у погляді читалося: «Ого, ти серйозно?»

Олівія сіла. Подала лист.

— Олівія, ти певна?

— Так. І знайшла собі заміну. Її звати Емма. 23 роки. Але вона… мм… не просто молода. Вона динаміт.

Віктор зітхнув, підписав заяву і сказав:

— Якщо що, ми завжди раді тебе бачити.

— Дякую. Але я піду з гримом.

---

Емма зайшла в офіс з таким виглядом, ніби вона тут директор. На ній був білий піджак, ідеально випрасуваний, високі підбори, якими вона цокала так гучно, що кілька чоловіків у відділі продажу мимоволі вирівняли спину.

— Доброго ранку, — сказала вона, зупинившись у центрі. — Я — Емма. Новий помічник керівника. Через п’ятнадцять хвилин всі здають мені звіти. Наново. У новій формі. Я вже її вам розіслала. І ще: каву пити тільки до 10:00, потім ми працюємо, а не вдаємо офісний коворкінг для лінивців.

Настала тиша. Потім хтось чхнув. А тоді одна дівчина прошепотіла:

— Мамочко… ми попали.

Емма усміхнулася, наче левиця, що тільки-но зайняла трон в зграї.

— І ще, — додала вона. — Якщо я дізнаюся, що хтось списав старий звіт — будемо говорити… довго. І боляче. Для вас.

За кілька годин офіс був у ідеальному порядку. Всі друкували, телефонували, бігали. Один хлопець навіть сказав:
— Вперше за два роки я відчув, що працюю!

Олівія стояла в коридорі з кавою в руках, спостерігаючи, як її місце зайняли з грозою в очах і прямою спиною. Вона всміхнулася:

— Моя справа в надійних руках.

І пішла геть, вільна.

Марк дізнався про звільнення Олівії випадково. Просто пройшов повз її порожнє робоче місце і... зупинився.

— А де... Олівія? — запитав він у дівчини з бухгалтерії, яка нервово щось шептала до принтера.

— Вона... пішла. Зовсім. Звільнилася.

Марк відчув, як у грудях щось провалилося. Не різко, а повільно. Наче серце, що нарешті зрозуміло — його більше не торкнеться той спокійний, але твердий голос, ті холодні погляди, в яких було більше життя, ніж в усіх усмішках офісу.

— А замість неї? — тихо.

— Емма. Вогонь. Ходити краще по лінійці. Не дай бог запізнишся — вона викликає тебе "на коврик". Ходить, як прокурор у суді. Прямо зараз у конференц-залі.

Марк пішов туди. Він не поспішав. Але й не зволікав. І цього разу, вперше, його не цікавило, як він виглядає з боку — чи не надто м’який, чи не надто спокійний. Його щось кипіло.

У залі Емма саме сварила когось із аналітиків.

— Я сказала: форму номер три. А не ту Excel-мутантну істоту, яку ти прислав! Ви думаєте, я прийшла сюди вчитися жаліти вас?! Та мені тільки 23, але я вже працювала у трьох компаніях, і дві з них стояли на межі банкрутства, поки не з’явилася я!

Марк відкрив двері без стуку.

Емма повернулась, злегка ображена нахабством.

— А це ще хто? — зиркнула зверхньо.

— Марк Вікторович, — сказав він спокійно, зупинившись у дверях. — Син директора. І частково власник. І ще... людина, якій не подобається, коли з його колегами поводяться як з першокласниками в армії.

У кімнаті настала тиша. Хтось перестав дихати. Емма стояла, наче її вдарило струмом. Потім піджак, яким вона так гордо розмахувала вранці, ніби став їй вузький.

— Я... не знала, — вона вирівняла поставу. — Вибачте, я просто хотіла навести порядок...

— Це чудово. Але порядок не має бути диктатурою, — спокійно, але впевнено відповів Марк. — Олівія вміла керувати без крику. Можеш спробувати теж.

Емма кліпнула.

— Може, проведемо розмову в офісі?

— Після роботи. Я обіцяю не "кричати" на вас. — У Марка вперше промайнула легка, майже хижа усмішка.

Він пішов. Спокійно. М’яко, але не по-зайчиковому. Уперше — по-вовчому.

Емма ж стояла, дивлячись йому вслід.

— Що за… вовк у светрі?

З того ранку день у Марка пішов шкереберть. Емма була всюди.

— Це не твоя зона відповідальності, — буркотів він, коли вона втрутилась у його листування з клієнтом.

— А це не твій офіс, — відрізала вона, навмисно голосно клацаючи підборами. — Я тут, щоб налагодити порядок. І якщо тобі не подобається, то… можеш не заважати.

— Я працюю тут довше за тебе. І я не збирався терпіти, як ти керуєш усім наче це військова частина!

— А може це й потрібно цьому місцю? Бо до мене тут тільки каву вміли розливати, а не звіти робити!

— Олівія…

— Олівія пішла! — її голос став різким, як лезо. — І це не дає тобі права бути рупором її духу. Вона доросла жінка, прийняла рішення. А ти… мабуть, просто не витримуєш, коли хтось не гладить тебе по голові.

Марк зціпив зуби. Внутрішній вовк у ньому вже ричав. Його зазвичай важко вивести з рівноваги, але ця... ця кар'єристка з яскравим лаком і зухвалою посмішкою діяла йому на нерви.

— А ти, схоже, не витримуєш, коли хтось не визнає твого авторитету. Хочеш поваги — заслужи її, а не нав'язуй.

— Повага — це для слабких. Мені вистачає результатів.

— Ти не керуєш цифрами. Ти керуєш людьми.

— Я керую тим, що залишилось після Олівії. А це, скажу тобі, не ідеальна картина.

Тах! — двері його кабінету зачинилися за нею.

Марк важко видихнув. Його руки тремтіли.

— Ненавиджу, — прошепотів він. — Ненавиджу тебе, Еммо.