Коли кролиця сварить вовка

— Вікторе, ти знову це зробив!
— Що я зробив?! — розгублено озирнувся Віктор, витиравши руки об серветку й підводячись з-за свого стола, засипаного каталогами з діамантами.

— Не поснідав! — Гера стояла в дверях кабінету з контейнером у руці й поглядом, який міг зупинити навіть золоте виробництво.

— Та я... я збирався, чесно. Просто… клієнт рано подзвонив…
— І ти як дурник пішов працювати на голодний шлунок! — Гера поставила контейнер на стіл так голосно, що навіть коштовності здригнулись.

Марк сидів на дивані біля вікна, намагаючись не зареготати. Картина була надто знайома: його мама — розлючена маленька жінка з червоним носом, що нагадувала кролицю на війні, і його батько — сором’язливий вовк у костюмі, який знову щось накоїв.

— Герусю... — Віктор підійшов ближче, поклав руки на її плечі. — Пробач. Я не хотів тебе хвилювати.
— Ну і навіщо я тоді варю тобі каші щоранку, а?! — очі Гери блищали.
— Бо ти мене любиш? — пробурмотів він винувато.

Марк дивився, як його батько — 47-річний директор ювелірного магазину — зараз виглядає як школяр, якому вчителька читає нотації. І не просто читає, а від душі. Віктор навіть не намагався сперечатись — навпаки, повільно й ніжно обійняв Герку за талію, схилив голову на її плече й прошепотів:

— Без тебе я, як каблучка без каменя.

Гера хмикнула. Усмішка прокралась до її губ.

— Я тебе що, діамант?
— Найдорожчий. Платиновий.

Вона штурхнула його в груди, але вже лагідно. А тоді глянула на сина.

— А ти чого регочеш, як клоун?
— Я? Та ні... Просто ви такі… милі.

Марк не міг пояснити, чому йому було так добре зараз. Можливо, тому, що він бачив — попри сварки, крики й контейнери — тут є любов. Тепла, жива, не ідеальна. Але його.

Його мама — Гера, найтурботливіша кролиця з характером генерала, яка вміє варити кашу з ранку й організувати чоловіка краще, ніж бухгалтер звітність.
І його батько — Віктор, добрий, трохи незграбний, але щиро закоханий у свою Геру навіть через двадцять з лишком років шлюбу.

Марк подумки назвав їх:
"Кролиця та Вовк. Відділ ніжних сварок."

Гера йшла по коридору компанії з контейнером у руках і поглядом, який міг вишикувати в шеренгу будь-якого менеджера. Її хода була впевнена, як у жінки, яка знає собі ціну. Світле волосся трохи підстрибувало на плечах, а бордовий плащ майорів позаду, немов прапор переможця.

Чоловіки, що сиділи в офісах чи проходили повз, на мить зупиняли погляд. Хтось намагався сказати "добрий день", хтось незграбно всміхався, а один навіть вдарився плечем об дверну раму, намагаючись не проґавити кожен її крок.

І тут з-за спини Герки з’явився він — вовк у костюмі, Віктор. Його очі вже не блищали, як у діамантів у вітрині — вони блищали ревнощами. Він ішов поруч, впритул, так, ніби кожен метр ближче до дружини — це метр безпечнішого простору для решти чоловіків.

— Можеш не йти так близько, — кинула вона, не обертаючись.
— Можу, — буркнув він і ще ближче підсунувся. — Але не буду.

— Вікторе...
— Я просто хочу впевнитися, що жоден зайвий погляд не зачепить мою кролицю.

Гера пирхнула, але легка усмішка з’явилась у кутиках її губ.
— Я не кролиця. Я — мама.
— Ти — кролиця-мама, найнебезпечніша комбінація.

Один із молодих стажерів, побачивши сцену, швидко сховався за принтером, удаючи, що друкує. Інший зробив вигляд, що у нього щось впало на підлогу, аби уникнути зорового контакту з ревнивим директором.

Гера зупинилась біля ліфта, натиснула кнопку і подивилась на чоловіка.
— І що ти мені знову не сказав?
— Що?
— Що ти сьогодні... красунчик.

Віктор посміхнувся, як юнак на побаченні, і поправив краватку.
— А ти як завжди — моя гордість. Якщо хтось і хоче тебе вкрасти — нехай спробує. Я ж не просто вовк. Я — ювелірний вовк.

Двері ліфта відчинились, і вони разом зайшли всередину. Віктор обійняв її за плечі.
— Підемо, кролице моя. Врятуємо світ від твоєї краси.

У їдальні компанії панував звичний гамір — хтось обговорював квартальний звіт, хтось голосно сьорбав суп, а хтось уже втретє ніяк не міг обрати між макаронами й гречкою.

Серед цього офісного хаосу — окрема сцена, майже вистава: Віктор сидів за столиком біля вікна й неквапливо їв котлету з картоплею, яку принесла йому Гера. Вона стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і пильно стежила за кожним його рухом.

— Вікторе, ти знову смажене? Я тобі казала — печене або на парі! Ти що, зовсім себе не бережеш? — прошипіла вона крізь зуби.

— Але ж смачно, — обережно промовив він, жуючи так, ніби це була остання котлета на землі.

— Смачно й пігулки їсти будеш, коли тиск скаче! Ти забув, що в тебе вік вже не шістнадцять?

Віктор не відповів. Він лише підняв погляд на Герку — і його погляд змінився. У цьому погляді була вся його любов, вдячність і одне глибоке переконання: вона — найкраще, що з ним сталося.

Вона стояла в світлі сонця, що пробивалося крізь великі вікна. Її бордовий плащ уже був знятий, під яким відкривалась витончена кремова сукня. Волосся зібране у високу зачіску, тонкий браслет на зап’ясті, сережки — усе виглядало так, ніби вона щойно зійшла з обкладинки глянцевого журналу.

— Модель, — прошепотів Віктор.
— Що? — Гера присіла навпроти, трохи здивована.
— Я сказав, що ти виглядаєш, як модель. Моя особиста, приватна, найкрасивіша.

Гера трохи почервоніла, намагаючись зберегти суворе обличчя.
— Не думай, що комплімент відміняє смажену котлету.

— Тоді дозволь ще один. Ти — найсмачніша страва мого життя.

Гера нарешті засміялася, відвернулась, ніби збиралася ще щось сказати, але тільки махнула рукою й взяла його тарілку.
— Я зроблю тобі сьогодні овочеве рагу. І не сперечайся.

— З овочами? — зітхнув Віктор.
— З любов'ю, — усміхнулась вона.

Гера сідає навпроти Віктора, вмощується з витонченістю, ніби у справжньому кафе, а не в офісній їдальні. Віктор не відводить від неї очей, і в нього раптом з'являється ідея — таке собі дитяче ностальгічне "плани на майбутнє".