Сила

День був дивний. Від самого ранку Марк відчував якусь тривогу. Наче світ на міліметр зрушився з осі, і тепер усе виглядало знайомо, але не так.

Він ішов до магазину. Якось безцільно, бо вдома все було: і хліб, і чай, і навіть сіль у трьох різних пачках. Просто потрібно було кудись іти. В голові крутилися думки про Олівію, її новий образ, її таємничі вечори. І хоч він сам собі вже тисячу разів сказав, що не кохає її — щось у ньому бурлило. Щось дуже живе і вперте.

І ось він проходив повз стару зупинку тролейбуса, давно вже не діючу. Там росли бур’яни, зламаний плакат рекламував ще “мобільний інтернет з 2010 року”, і поруч, на лавочці, сиділа вона.

Бабуся.

На вигляд років 90. Вся в хустині, з руками, схожими на коріння дерев. Її очі — глибокі, сірі, дивилися прямо в нього.

Марк би пройшов мимо. Навіть би не запам’ятав її. Але щось у тих очах — щось дуже дивне — змусило його зупинитися.

І тут сталося те, чого він точно не очікував.

Бабуся встала, підійшла і… взяла його за зап’ястя. Її руки були холодні, але не трусилися. Стиснула міцно.

— Ти, — прошепотіла вона, — чому ж ти, маючи таку велику силу, працюєш в офісі?

Марк завмер.

— Перепрошую?

Але бабуся вже відпустила його руку, повернулась і… просто пішла. Повільно, неквапливо, згорблено. Зникла за рогом будинку, як тінь.

— Це що зараз було?.. — пробурмотів Марк, оглядаючись. — Хто це взагалі така?.. І яка ще сила?

Він подивився на свої руки. Справді, великі. Але це спортзал, тренування, не більше.

"Може вона мала на увазі силу волі? Чи духовну? Чи... може я схожий на якогось героя з серіалу?" — Марк намагався розкласти все раціонально. Та чим більше думав, тим більше ця фраза вгризалася в мозок.

Маючи таку велику силу.

Сила. Велика. Не просто фізична. Ніби щось глибше.

Марк ще півгодини стояв у тому ж місці. Потім пішов додому, навіть не дійшовши до магазину.

---

Наступного дня він спробував її знайти.

Прийшов зранку до тієї зупинки. І вдень. І ввечері. Навіть купив калач, щоб пригощенням втертись у довіру — ну а раптом вона пророчиця, і їй калач саме те?

Але бабусі більше не було. Взагалі.

Сусідка з п'ятого поверху, що мала погляд "я все знаю в цьому районі", відповіла:

— Та яка бабця? Тут тільки я і тьотя Галя з котами.

Навіть сус пильний не бачив її.

— Може мені привиділося? — шепотів Марк до себе.

Але в душі він знав — ні. Це була не галюцинація. Не фантазія. І точно не маркетингова акція.

---

Цілий тиждень він ходив, як підбитий. Кожне дзеркало, кожна вітрина нагадувала йому ту сцену. Що вона мала на увазі? Хто вона? І чому її слова так пекли?

Але найстрашніше — він зловив себе на думці, що не хоче більше працювати в офісі. Не хоче роздруковувати цифри, відповідати на звіти, стримувати дихання під час нарад. Наче все те раптом стало чужим.

Йому снилися гори. Постріли. Вітер. Чоловік із снайперською гвинтівкою — він сам. Чи… хтось інший? Поруч — незнайомий обличчям чоловік, але в снах Марк відчував до нього дивне тяжіння. Як до батька, якого ніколи не бачив.

---

Марк не знав, що та бабуся — мама його батька. Не знав, що вона роками ходила цим районом, розглядаючи людей. Шукала когось, хто носить у собі частину Віктора. Вона не знала, де син. Але одного разу, побачивши постать Марка — високу, сувору, з глибокими очима — вона зрозуміла: оце — його кров.

Вона не назвала себе. Не розповіла. Лише одне речення. І зникла.

---

В офісі Марк дивився на екран. Цифри пливли перед очима. Поруч — Олівія. Вона щось наспівувала собі під ніс, навіть усміхалась.

— Марку? — глянула на нього. — Що з тобою?

— Та… нічого. Просто думаю.

— Про що?

— Про… силу, — сказав він і здивувався сам собі.

— Угу, — кивнула вона з легкою іронією. — Може ти супергерой, і просто не знаєш?

— Отож, — пробурмотів він, і сам не зрозумів — пожартував це було, чи ні.

---

А бабуся десь ішла, повільно переставляючи ноги. Сірою вулицею, згорблена, мов привид минулого. Вона більше не говорила ні з ким. Знала, що сказала, що мала.

І знала: скільки б не минуло років — сила завжди знайде шлях. Бо це кров. Бо це поклик. І бо Марк — син Віктора.