Тінь у серці

У квартирі пахло фарбою.

Не тією, що з банок для ремонту, а масляною — старою, важкою, мов осад у вині. На полотні виблискували кольори: теплий рум’янець щік, русяве волосся, розпущене по плечах, очі — великі, дитячі. Майже неприродно великі, як у старовинних ляльок.

— Олівія... — прошепотів Роман, намагаючись ще раз провести пензлем по лінії підборіддя, але рука здригнулась. — Все не так.

Він відклав пензель і підняв очі на портрет. Перед ним сиділа вона. Сімнадцятирічна. Усміхнена, з веснянками, в платтячку з мереживом на комірці. Саме в такому він побачив її вперше.

Він тоді прийшов до школи — молодий вчитель живопису, всього 25. Вона — одинадцятикласниця, тихенька, із захопленням в очах. Спершу він не звертав уваги. А потім — не міг відірвати.

Тоді вона була мов лялька. Мов щось, що хотілося захищати, носити на руках. Дитя. Моє.

А потім все зіпсувалося.

Він пам’ятає її очі, коли дізналася, що вагітна. Страх. Сльози. Але й дивна надія. Вона вже тоді була дорослішою, ніж хотілося йому. Він одразу це відчув — щось ламається.

Він згадав, як на сьомому місяці вагітності вона сіла на підлогу в коридорі й заплакала, бо він не прийшов на УЗД. А він тоді був у галереї… з Юлею, студенткою. Юлі було 19. Вона так сміялася, коли він жартував про старість у 30.

— Я тоді вже тікав, правда? — сказав він у повітря, підходячи до вікна. За шибкою маячила сірість вечора. — Ти ставала старшою. А я... Я ні.

Він пішов до неї зразу після пологів. Побачив мертву дитину й Олівію з очима, що вже ніколи не повернуться до нього такими, як раніше. Вона тоді мовчала.

А він… просто зібрав речі. Тупо. Без крику. Без пафосу.

Що я за чоловік?

— А що ти за чоловік? — почулося ззаду.

— Міро, не починай.

Мирослава стояла в дверях. Худенька, з телефоном у руці й роздратованим поглядом. У неї був пуховик з вушками на капюшоні й блискітки на віях.

— Я чекала тебе тридцять хвилин. Ми йдемо чи ні?

— Так. Ідемо.

Він глянув на портрет ще раз. Як на щось, що вже ніколи не буде його.

Мирослава взяла його за руку. Її долоня була маленька. М’яка. Вона не знала про Олівію. І він не збирався розповідати.

— Тобі скільки? — спитав він на ходу, хоч і знав.

— Вісімнадцять. А тобі?

— Сорок.

— Старий ти вже. Можеш усиновити мене, хаха.

Він посміхнувся. Ненатурально.

Це ж я знову там. В тій самій пастці. Просто з іншою дівчиною. Така ж усмішка. Такий же захват. І знову це пройде.

Бо Олівія виросла. А він — ні.

І хоч він говорив усім, що забув її, — тінь Олівії жила в його серці, як портрет у темній майстерні.

…Мирослава мовчки йшла поруч, притримуючи рюкзак, у якому тихенько бринчала камера. Вулиці світилися м’яким неоном, люди поспішали повз, ніхто не помічав її напружених пальців на лямці, не чув стуку серця, що билося з кожним кроком голосніше.

Роман ішов попереду. Важко. Повільно. Старший. Байдужий до поглядів. Вона дивилася на нього й на мить бачила… не цього бородатого чоловіка з розмазаними фарбами на руці, а обличчя на старому фото.

На тому фото було двоє: щаслива усміхнена дівчина з довгим волоссям і чоловік — молодий, красивий, безтурботний. Її сестра — Олеся. І він — Роман.

— Я була дитиною, — сказала Мирослава тихо, коли вони дійшли до мосту.

— Що?

— Мені було чотирнадцять. Я пам’ятаю, як мама кричала вночі. Як кричала так, що сусіди викликали швидку, бо думали, що вона вмирає. Але то вмерла не мама. То Олеся.

Він здригнувся. Обернувся. Мирослава стояла спокійно, руки в кишенях.

— Її не стало через тебе.

— Що ти…

— Вона залишила записку. Написала ім’я. Роман. І все. Вона стрибнула з даху нашого гуртожитку. Сімнадцять років. Через чоловіка, який сказав, що "набридла". Я шукала тебе чотири роки.

Він відступив на крок. Обличчя зблідло.

— Мирославо…

— Ти навіть не пам’ятаєш її, так? Вона писала тобі вночі, приходила в дощ, а ти її не пускав. Казав, що зайнятий. Що більше не хочеш "цяцькатися з дитиною".

Тиша. Пульс у скронях. Камера в рюкзаку продовжувала стукати об блокнот.

— А я захотіла, щоб ти мене помітив. Щоб побачив у мені її. Молоду, дурну, наївну. І ти побачив. Ти ж завжди таких шукав, правда? Здається, тобі знову вісімнадцять?

Роман ступив назад, якби хотів втекти. Але за спиною — порожнеча мосту. І щось у його очах вже здавалося зламаним.

— Я… Я не знав.

— Не бреши. Ти просто забув. Як забув і Олівію. І ще багатьох. Але я не така. Я не дам забути.

— Що ти хочеш?

Мирослава витягла телефон. Натиснула "пуск".

— Прямий ефір. Тут, зараз. Зізнайся. Визнай, що ти кинув мою сестру. Що ти залишив її тоді одну. Визнай, що ти вже тоді був хижаком, який шукав наївних дівчат.

— Це… Це абсурд, я…

— Якщо ні — завтра це відео буде в кожній стрічці новин. Ти художник? Ти митець? Звик працювати з формами? Ну от тобі нова форма — репортаж. Драматичний. Живий. І правдивий.

Роман дивився на неї. І раптом… засміявся.

— Ти така ж, як вона.

— А ти той самий. Але тепер — я тебе тримаю.

---

Вона пішла, не зупиняючись. Дощ починав накрапати. У її очах блищали сльози, але не від жалю — від втоми.

Вона повернулася додому, сіла за стіл і відкрила ноутбук. На екрані — чорновик: "Про нього. І про нас. Сповідь однієї з тих, хто вижив".

Стаття. Розслідування. Її курсова робота. Але тепер — більше, ніж просто завдання.

Бо її сестра була не єдиною.

А Роман? Роман вже не був лише обличчям на фото. Він був об’єктом, ціллю, і — частиною її болю.

---

І десь у майстерні, перед портретом Олівії, він сидів і тримався за голову.

Уперше за багато років він плакав. Але не від кохання.

Від страху.

Йому снилася Олівія.

Такою, якою він запам’ятав її колись — молодою, тендітною, ще з тими глибокими очима, що світилися чистотою. Вона сміялась. Її волосся спадало на плечі, шкіра виблискувала в напівтемряві, а тіло — тепле, живе — лежало поряд, торкалося його грудей.