Підозри вовка

У вівторок вранці офіс зустрів її інакше.

Олівія з’явилася не просто вчасно — вона ніби зайшла у приміщення на три сантиметри вище, ніж зазвичай. Волосся зібране не в ту стандартну недбалу гульку, що нагадувала «вибачте, я сьогодні вижила і то дякую». Ні. Воно було вкладене. Не ідеально, але… зі старанням. Щоки ледь рум’яні, губи — з блиском. А блузка? Вперше — не бежева. Синя. Глибока. Як море перед бурею.

Марк не зразу її впізнав. Він саме наливав каву, як почув голос:

— Вибач, ти не бачив мого блокнота? Там такий дурний єнот на обкладинці…

Він розлив каву на стіл.

— Що? — блимнув. — Єнот?

Олівія стояла перед ним, легенько надувши губи. У ній щось змінилось. Ніби… ніби вона не просто виспалась. А наче розквітла.

— Ну так, той блокнот із єнотом, який виглядає, наче знає мої секрети, — підморгнула.

Марк мовчки витер стіл, повільно. Надто повільно. Бо мозок його уже зосереджено складав пазл.

Олівія. Красива. Вранці. В хорошому настрої. З блиском на губах.

— Тобі допомогти з кавою? — запитала вона, зазирнувши в його кухлик.

— Що?.. Ні! — Він відступив, мов його вдарило струмом. — Усе нормально. Просто… Щось ти підозріло весела.

— Не можна бути веселою? — з підозріло невинним виразом вона підняла брову.

— Зазвичай ти зранку дивишся на людей, як на колонію тараканів.

— Це правда, — кивнула вона. — Але сьогодні... ти мені ще не встиг зіпсувати день.

— Я навіть ще не жартував! — обурився Марк, і щось неприємне зашкреблося всередині. Його вовче серце занило. — А що це в тебе блищить? — він нахилився ближче, ніби ненароком, і вказав пальцем.

— Блиск для губ, — усміхнулася вона. — Дивно, що ти знаєш такі слова.

— Ти для когось його мазала? — Марк примружився.

— Для себе. А для кого ще?

— Може, для того, хто змушує тебе рум’яніти в коридорі? — стиха пробурмотів він і ковтнув каву, так ніби то був бульйон із жалю.

Олівія почала рум’яніти частіше. Посміхатись частіше. Ходити з телефоном частіше. І що найгірше — вона стала носити парфуми. Справжні. Зі шлейфом.

Він сидів біля неї на нараді, слухаючи якусь банальну презентацію про «нові канали продажів», але головою думав лише про те, кого вона може бачити після роботи.

— Може, ти з кимось зустрічаєшся? — вліпив він їй у вуха в обідню перерву, коли вони разом їли суші.

— Воу. Це було неочікувано, — відповіла вона з приємно-млявим голосом. — А що, якщо так?

— Ну, я просто… питаю. — Марк ковтнув шматок лосося, ніби в ньому була правда. — Бо ти якось занадто... гарна.

— Це комплімент чи інсульт?

— Це — тривога.

Вона хихикнула. І це його вибісило.

— Чого ти смієшся?

— Бо ніколи не бачила, щоб ти так нервував через... блиск для губ.

— Це не про блиск! Це про те, що ти ніби... стала не моя!

Вона завмерла. Він теж. Сказав вголос. Все.

Олівія поставила палички. Подивилась на нього довше, ніж він витримував.

— Марк… я ніколи не була «твоєю».

— Але я не хотів, щоб ти стала чієюсь!

— І я не хочу, щоб мене хтось знову привласнював.

— Я не про те! — засопів він. — Просто скажи, є хтось?

Вона усміхнулась і обережно витерла його губу серветкою.

— Є. Один дурний вовк, який стежить за мною, принюхується, бурчить і навіть якось посадив мене на свої коліна, бо думав, що я розсипалась.

Марк втиснувся в крісло.

— Це нерахується.

— Ну тоді — ні. Нікого немає.

— І не буде?

— Ти хочеш, щоб я підписала контракт?

— Можеш хоча б сказати, що... я маю шанс?

— Ти маєш… каву на губі. І трохи гідності. А шанс? — Вона посміхнулась. — Якщо будеш добре поводитись, можливо, отримаєш ще один засос.

Марк червонів до вух. Але десь глибоко, всередині, зітхнув із полегшенням.

Марк став раніше приходити на роботу. Тепер він зустрічав її вранці, щоби точно знати — вона все ще приходить сюди, до офісу, до нього.

Але щось у її погляді змінилося. Вона більше не тримала з ним зорового контакту довше ніж дві секунди. І в моменти, коли він жартував або намагався торкнутися її плеча — вона відходила на крок, ніби й не помічала.

— Відпрошуюсь сьогодні раніше, — сказала вона одного дня, в обід, надто просто, надто спокійно. — Закінчу все до третьої.

— Ти кудись їдеш?

— Справи.

Це слово було як ніж. «Справи» — стерильне, беземоційне. Слово, яке приховує все, що хочеш не сказати.

Марк спостерігав, як вона швидко збирає речі, як перевіряє у дзеркалі губи (знову блищать), як поправляє волосся. І — як зникає.

Спочатку він просто дивився у вікно. Потім випадково зазирнув у камери — Олівія виходила на парковку, але не сідала у свій звичний трамвай. Вона... сіла в машину.

Чорну. Нова. Блискуча. З тонованими вікнами. Він не бачив водія.

Наступного дня — те саме.

Після обіду — губи, дзеркало, волосся — і чорна машина.

Марк більше не міг спати. Він чув, як його мозок стукає об череп: хто це? хто це? хто це?..

---

— Ти чудово виглядаєш, — сказав він, ніби випадково, коли вона зайшла наступного ранку.

— Дякую, — кинула швидко і одразу зникла в кухні.

— Хто тебе возить? — не витримав він під час обіду. — У тебе з’явився новий тато?

— Марк…

— Вибач. Я просто… переживаю.

— І не варто. — Вона посміхнулась. Але очі не посміхались. — У кожного є своє особисте.

— А я — частина цього особистого?

Вона нічого не відповіла.

І це була найгірша відповідь із можливих.

---

Ніхто в офісі не знав. Всі тільки шепотілися. Олівія змінилась. Стала ще красивішою. Її хода була легкою, вона іноді співала собі щось тихенько. Але з Марком була холодна, мов лід.

— Я щось зробив? — він одного разу схопив її за руку біля кавомашини.

— Ні.

— То чому ти така... далеказемна?

— Може, я просто хочу трохи простору, — сказала вона. — І трохи повітря.

— А може, ти просто знову комусь повірила? — вирвалось у нього.