Правда що рве серце

Олівія сиділа за своїм столом, намагаючись зосередитися на роботі, але Марк, який вже давно спостерігав за нею з іншого кінця офісу, нарешті зважився підійти.

— Олівія, — тихо почав він, неначе боячись порушити щось дуже крихке, — а твій чоловік… той, про якого ти говорила, він…

Вона підняла на нього погляд, відчула, як серце застукало швидше. І раптом все вирвалося назовні.

— Він… він був молодий, йому було 25, коли зробив мені пропозицію, а мені лише сімнадцять, — Олівія глянула у вікно, де за вітром падали перші весняні листочки. — Ми чекали нашу дитину. Він був щасливий… спочатку. Але потім сталося найстрашніше — наш малюк не вижив. Помер при пологах. Я пам’ятаю той холодний лікарняний коридор, очі лікарів, які не могли сказати мені правду прямо.

Її голос став тихим, майже шепотом:

— Я втратила дитину… а він… він втратив до мене інтерес ще тоді. Замість того, щоб тримати мене за руку, він просто зник. Став холодним, байдужим. А потім я дізналася, що він зраджував мені роками…

Марк дивився на неї, і в його грудях ніби щось защеміло — той біль, що вона описувала, проник і в його серце. Він ніколи не знав, що Олівія була вагітна. Ця новина ранила його глибше, ніж він міг собі уявити.

— Олівія… я… — він не знав, що сказати, бо слова здавалися крихкими й безсилі перед її болем.

Вона повернулася до нього, і в її очах блищали сльози, які вона так довго намагалася приховати.

— Життя несправедливе, Марк. Іноді ми втрачаємо те, що любимо найбільше. Але треба вміти жити далі. Просто іноді це робити дуже боляче.

В офісі, де звичайно панували жартівливі репліки і легкі посмішки, раптом настала тиша. Тиша, що кричала більше за будь-які слова.

Марк не сказав більше ані слова. Його горло стиснуло, наче там застряг цілий ком. Ще мить — і він просто піднявся з-за столу, різко розвернувся й вийшов.

Двері офісу ледь чутно зачинилися за ним, залишаючи Олівію в дивному внутрішньому затишші — вона навіть не здивувалась. Просто нахилила голову і мовчки торкнулась пальцями до металевого ланцюжка на шиї — єдиної речі, що залишилася від тієї частини її життя. Маленький медальйон без імені.

Марк йшов коридором, немов крізь густу темряву. У грудях стискалося все — від злості до болю, від розпачу до безсилля. Його дихання було уривчастим, щелепи зціплені. Коли він вийшов на вулицю, холодний вітер ударив у лице, але це не допомогло. Не відпускало.

Він відійшов за ріг будівлі, оперся плечем до стіни і... здався.

Сльози ринули раптово. Він навіть не помітив, як вони почали текти. Великі, гарячі краплі стікали по щоках. Він намагався ковтнути повітря, але воно не проходило крізь грудну клітку, стиснуту до болю.

— Як… як вона жила з цим усередині?.. — прошепотів сам собі.

Марк не був з тих, хто плаче. Навпаки. Його завжди вчили: "Ти чоловік. Терпи. Стисни зуби. Йди далі." Але зараз — це було більше, ніж просто історія. Це був шрам. Шрам на її серці. А тепер ще й на його.

Він побачив її усмішку зранку, згадав, як вона жартувала кілька днів тому, як грюкала по клавіатурі і намагалася бути «суворою викладачкою фінансів». І тепер — контраст: ті очі, наповнені болем, зрадою, порожнечею.

Марк витер сльози рукавом, вдихнув глибоко, але це не допомогло. В голові крутилася тільки одна думка: він сміявся, фліртував, будував плани — а вона носить в собі смерть дитини і руїни колись омріяного життя.

Йому хотілося повернутися, впасти навколішки і просто попросити пробачення за весь світ.