Привид минулого

Олівія сиділа на дивані в своїй квартирі, загорнувшись у величезний плед, який нагадував про обійми маминих ковдр із дитинства. За вікном поволі згасали останні вогні міста, а в кімнаті пахло тільки що завареною кавою – її улюбленим маленьким ритуалом перед вечором самотності. Самотність, яку вона звикла вважати часом для роздумів і маленьких радостей, зараз несподівано перетворилась на гостю, що не хотіла йти.

«Ну що ти, Олівія? Знову до спогадів, які варто було б залишити там, де їм і місце — в минулому?» — подумала вона, поглянувши на свій відблиск у вікні.

І саме тоді, ніби зі сцени абсурдної комедії, перед нею постала фігура колишнього чоловіка. Точніше, її спогад про нього — вигаданий, як герої старих серіалів, де чоловік у костюмі і з неохайною бородою підходить до неї зі словами:

— Ну, Олівія, ти знаєш, що я просто хотів розвіяти твою юну наївність, – говорив він голосом, ніби начитував лекцію на крокодилячому полі.

— Так, — з посмішкою та іронією відповідала Олівія у своїй уяві, — ти розвіяли, мов буря в склянці, залишивши тільки пил і сльози.

Звуки старого телевізора у спогадах ідеально поєднувалися з її думками. Але справжня комедія починалася з того, як її «колишній» намагався виправдатися:

— Я ж хотів бути романтичним! Пам’ятаєш, той випадок із півником?

— Ти хотів? — засміялася Олівія сама собі, — Той півень мало не розбудив весь квартал! Ти ж не романтик, ти — катастрофа в штанах!

Поки вона сміялася над вигаданою бесідою з минулим, їй зателефонував Марк.

— Привіт, вовчо, — відповіла вона на дзвінок із сарказмом.

— Привіт, здобич, — відказав Марк, — чув, що ти там одна? Треба б захистити від примар!

Олівія закотила очі, але посміхнулася:

— Дякую, що піклуєшся, але примар в мене вистачає і без тебе.

— Ну, тоді я приїду з мисливською рушницею... — погрожував він жартома.

Олівія поклала слухавку, відчуваючи, як легкий присмак кави зникає під гірчинкою в думках. Вона дивилася на порожню кімнату, де кожен куточок нагадував про минуле, яке вона старалася забути, але яке вперто поверталося.

Вона взяла в руки стару фотографію — ту, де вони були ще молоді, майже діти. Йому було 25, а їй — лише 17. Він стояв поруч із нею, посміхаючись так, наче весь світ належав тільки їм двом. Тоді він зробив їй пропозицію, і вона, зачарована казкою про любов, погодилася.

«Він був такий ніжний…» — думала Олівія, — «Обожнював, коли я поводилася, як дитина. Крутити носиком, капризувати, боятися павуків. Він був для мене героєм, який завжди мене врятує.»

Вона згадала, як він сміявся, коли вона приносила йому каву з олійною пляшкою замість цукру, і як лагідно говорив:

— Олівіє, ти — моя маленька принцеса.

Все було прекрасно, поки не сталося те, чого ніхто не міг передбачити.

Коли вона завагітніла, вона думала, що їхня любов стане ще сильнішою. Але сталося навпаки. Його погляди почали змінюватися, він став далеким, холодним.

Вона згадала той день, коли вони втратили дитину — їхнє маленьке сонце, яке так і не з'явилося на цей світ. Це була трагедія, яка розірвала їхні серця навпіл. Для неї це було як кінець світу, а для нього — початок кінця їхніх відносин.

— Ти пам’ятаєш, як я ледве трималася на ногах, коли ми виходили з лікарні? — думала Олівія, — Він же дивився крізь мене, ніби я стала чужою.

Він втратив інтерес, коли вона потребувала його найбільше. Вона залишилася сама зі своїм болем, а він... просто зник.

Її очі наповнилися сльозами, але в той же момент з’явився невеличкий смішок.

«Смішно, — подумала вона, — як життя може бути таким жорстоким і в той же час — таким абсурдним.»

Олівія відкинула фотографію і сіла ближче до вікна. Їй хотілося, щоб ця історія закінчилася комедією, а не драмою.

Вона посміхнулася і подумала:

— Зараз головне — не розвалитися і не втратити почуття гумору.

Олівія крутила в руках чашку, з якої майже не пила, зате думки її розбігалися в усі боки, немов кішки на дивані, коли вона намагається їх погладити, а вони — ні.

— Знаєш, — думала вона, — я була з ним так довго, що можна було вже на пам’ять вивчити всі його "улюблені" фрази. "Ти не розумієш, Олівія", "Це просто робота", "Я тебе дуже люблю, але...".

Любить молодих, дурних і наївних, — подумала вона і злегка посміхнулася. — Оце воно як! Я тоді була молода і дурна, а зараз... доросла й дратівлива. І раптом він мене став нудним, ніби стара серіальна серія, яку хочеться перемотати.

Вона пригадала, як в один із безсонних вечорів випадково натрапила на чат у його телефоні — там були повідомлення від якоїсь Наді, Каті і ще пару імен, які вона навіть не знала.

— Ну все, — зітхнула Олівія, — він у мене був справжній чемпіон з багатозадачності… в коханні.

Виявилося, що він їй зраджував не один рік. Не просто зраджував, а, напевно, вже збирав свою армію клонів.

Уявляєш? Я весь цей час думала, що він зайнятий на роботі, а він вів багатоканальний марафон під назвою "Як не бути поруч з дружиною і не попадатися".

Їй стало смішно і сумно одночасно. Вона уявила, як він намагається балансувати між нею і іншими, як цирковий артист на канаті, але падає, бо не тримає рівновагу.

— Як він міг? — зітхнула вона. — Ну, хлопче, з тобою не пощастило! Виявляється, я — просто чергова серія "Молоді й дурні" в його житті.

І тут же подумала: «Але ж тепер я — не серія, а цілий сезон, і нехай він дивиться краще на Netflix».

Олівія знову усміхнулася, зібралася з думками і сказала собі: "Досить про минуле. Час жити сьогоднішнім днем — і не дозволяти вовку Марку втягувати мене в його ігри."